• Home »
  • Огляди »
  • Радянська вища освіта як альтернативний конструкт західній університетській парадигмі
Радянська вища освіта як альтернативний конструкт західній університетській парадигмі

Радянська вища освіта як альтернативний конструкт західній університетській парадигмі

‹ Алекс КУРАЄВ ›

Радянська система вищої освіти суттєво відрізнялася від європейських аналогів, як в частині організаційної структури, так і за своєю місією. Зарегульованість освітньо-наукового процесу, обережність у проведенні аудиторних занять, жорстке слідування партійній ідеології суперечили західноєвропейським принципам свободи слова та університетської автономії. Інституційна одноманітність, модель адміністрування зверху-вниз та принцип єдиноначальства визначаються невід’ємними атрибутами радянської вищої школи. У пропонованій статті автор обґрунтовує, що така система була унікальною за своєю природою, її метою було розвинути конвеєр робочої сили на благо народного господарства. Радянська спадщина вищої освіти, базована на ідеології “казарменого комунізму”, не відійшла повністю у минуле, її окремі атрибути панують і донині, в пострадянському суспільному житті.

Впродовж XX століття радянська вища школа пройшла декілька етапів свого розвитку. На початку свого становлення вона була ще нерозвиненою, у період 1950-1960-х років уже входить до когорти світових лідерів, а до кінця ХХ століття починає занепадати. Історики, які досліджують еволюцію вищої освіти СРСР та Заходу, насамперед звертають увагу на політичні питання, від яких залежало формування академічного середовища. Радянська система поєднувала гумольдтівські академічні традиції та радянське державне мислення, була орієнтована на розбудову масової вищої освіти на фоні недостатньої кількості університетських центрів. Вивчаючи її організаційні принципи та звертаючи увагу на призначення, особливо відмітним стає феномен радянського менталітету, який був одним із найголовніших в освітній та політичній практиці СРСР.

Замість передмови

Процес формування радянської системи вищої освіти виявився доволі затяжним та складним. За часи її розвитку складалося так, що університети підпорядковувались бажанням політичної верхівки, а не населення. Саме поняття університетської освіти не знаходило свого широкого застосування в академічній практиці і дуже швидко було замінено системою професійно-технічної підготовки. Як пояснює автор пропонованого дослідження, це було спричинено тим, що радянська освіта була надзвичайно складною за своєю структурою, повністю підпорядковуючись ідеології комуністичної партії та інтересам політичної верхівки.

Радянський вищий навчальний заклад суттєво відрізнявся від європейського університету – як за своєю організацією, так і призначенням. Обережність у проведенні аудиторних занять за чітко визначеним планом, що мало місце у радянській вищій школі, суперечила принципам свободи слова та університетської автономії. Аналізуючи структуру радянської вищої освіти, пропонуються такі три її головні характеристики:

  • одноманітність;
  • адміністрування зверху-вниз;
  • єдиноначальство.

Така система була унікальною за своєю природою і повністю відрізнялася від традиційного західного поняття університетської освіти. Основною її метою було розвинути конвеєр робочої сили, яку можна було застосовувати у будь-якій сфері радянського господарства. Такі дії були націлені на те, щоб підвищувати і розвивати суспільні цінності. У той же час партійне керівництво держави наголошувало не лише на унікальності радянської вищої освіти, а й на тому, що вона є “кращою академічною системою світу”. Цілком зрозуміло, що наукова верхівка радянського періоду повністю залежала від партійного керівництва, виконуючи його доручення та повністю узгоджуючи з ним власні дії, які ніяким чином не повинні були суперечити радянським принципам. Це означало зокрема й те, що науковці повинні були діяти лише за певним планом, говорити те, на чому наголошувала державна влада, і не мали права на свободу слова. Їхня спільна діяльність та узгодженість дій повинні були стати головною ланкою в системі глобальних переваг радянської вищої освіти. Особливо наголошувалося, що вона була безкоштовною, однаково доступною для всіх, професійно орієнтованою і державною, таким чином, відображаючи суспільні потреби – саме на такі атрибути звертають увагу багато вчених-дослідників радянської вищої школи (Kaftanov 1941; Koop 1983; Prokofiev 1985).

Радянські вчені, які працювали над власними дослідженнями і створювали наукові публікації, використовували під час своєї роботи однакові для всіх дані. Це дозволило вдосконалити радянську науку та сприяло великим її успіхам. Цитуючи один одного, вчені високо оцінювали потенціал радянського наукового співтовариства. При цьому кожен десятий громадянин країни був студентом, викладачем або співробітником навчального закладу, про що свідчили відповідні статистичні дані (Narodnoe hozyaistvo SSSR 1987).

У роботі розвивається доволі цікава теза, що багато сьогоднішніх, вже пострадянських, вчених, які мають можливість висловлювати власну думку, підтримують радянську модель вищої освіти і вбачають у ній вагомі переваги для розвитку сучасної науки. Разом з тим, інша частина вчених з обережністю ставиться до радянської системи і вважає, що вона повинна відійти у минуле і не застосовуватись більше ніколи. Також більшість авторів наявних досліджень сходяться на думці про те, що під кінець радянської епохи радянська вища освіта перебувала в кризовому стані.

Західні ж дослідники вважають радянську вищу освіту не просто академічною системою, а системою, залежною від радянського режиму, яка виконувала в першу чергу не освітні, а ідеологічні функції. У тамтешній науковій літературі багато уваги приділяється академічній системі радянського часу. Зокрема зазначається, що в освіті домінували політичні амбіції партійного керівництва над традиційними демократичними освітньо-науковими цінностями. Адміністрування зверху-вниз та одноосібне управління були головними компонентами радянської вищої школи, які застосовувались не лише для забезпечення необхідних змін в її структурі, а й покликані були забезпечувати цілісність радянської держави в цілому.

Європейський університет vs радянський ВНЗ

Якщо порівнювати традиційне західне поняття університету із радянською концепцією державного ВНЗ (походить від “ВУЗ” – рос. – высшее учебное заведение), то в першу чергу спільним для них є те, як вважає автор, що їхнє становлення відбувалося в контексті європейських академічних традицій. А вже у ході свого історичного розвитку кожна з концепцій набула відмінних рис, не характерних одна для іншої. У більшості західних культур у самому визначенні “університет” криється його первинне значення – автономне самоврядне співтовариство викладачів і вчених (RUEGG 2011). Так, західне академічне середовище характеризується надзвичайно великою кількістю різноманітних своїх осередків, для яких властиве власне бачення будь-якої освітньої проблеми. Проте, навіть незважаючи на це, всі вони роблять свій внесок у розвиток незалежності та індивідуальності університету (західного зразка). Дане поняття університету відмінне від таких, які поширені в інших куточках світу, і саме це надає йому унікальності.

Із самого початку становлення радянської (російської) вищої освіти складалося так, що університети були для цієї системи нетиповими інституціями. Якщо на Заході у ХІХ столітті вища освіта вже активно розвивалась, то в ще дорадянській Росії такий розвиток лише набирав обертів. Російські наукові кола формувалися переважно із вчених-іноземців, які приїздили до країни великою мірою з північних країн Європи і були найбільш представлені науковцями німецького та голландського походження. У ХІХ столітті університетський сектор активно розширював свої межі та масштаби діяльності, мережа російських університетів вже налічувала декілька десятків цивільних вищих навчальних закладів. Більше того, деякі території, на яких знаходились університети, були приєднані до Росії під час воєнних конфліктів. Але основу університетського розвитку того часу складали саме європейські традиції.

Розвиток дорадянської російської науки та університетів впродовж ХІХ століття цілком був конкурентний по відношенню до аналогічної західноєвропейської практики.

Однак, як апелюють історики, з часом все більшого масштабу набуває конфлікт академічного товариства із владою, що пізніше призведе до національно-революційного руху. Протиріччя виникали через небажання професорсько-викладацького складу підкорятися директивним вказівкам та безумовно виконувати побажання владної верхівки. Зрештою з плином часу складається така ситуація, що накази, які приходили “зверху”, обмежували науковців, і були спрямовані на те, щоб наука розвивалась не на благо народу, а в інтересах влади. Саме тому все частіше професорсько-викладацький склад став долучатися до боротьби за власні права, вимагаючи надання академічної свободи. За вищу освіту боролися не лише чоловіки, а й жінки.

Проте, така ситуація тривала відносно недовго. До 1918 року, для прикладу, у Росії нараховувалось лише 5 університетів класичного зразка. Водночас 24 політехнічних ВНЗ і кілька десятків професійно-технічних училищ складали іншу частину освітньої системи. Більшовицька революція, пов’язані з нею військові конфлікти значно загальмували університетський розвиток, про що свідчать відповідні статистичні дані. Адже навіть незважаючи на відносно однакову чисельність населення у США та Росії того часу, у Сполучених Штатах на той момент нараховувалось у 200 разів більше населення, яке має вищу освіту. Проте всюди декларувалося, що російська вища школа, як національна структура, була покликана після світової революції стати найкращою системою світу, а згодом витіснити усіх конкурентів.

Вже з кінця 1920 року політичне керівництво взяло курс на поступову індустріалізацію і в рамках цього процесу почали засновуватись все нові й нові вищі навчальні заклади. Концепція ВНЗ була спрямована на професійну підготовку населення і в буквальному сенсі розшифровувалась як “вищий навчальний заклад” (від рос. “ВУЗ”). Вище вже згадувалося, що за своєю організацією та соціальним призначенням радянський ВНЗ відрізнявся від європейського аналогу та був досить віддаленим від міжнародної академічної спільноти у всіх аспектах. Сучасні дослідники звертають увагу, що головні відмінності були прямим відображенням широкої соціальної мілітаризації в СРСР, подібно до принципу “однаковості” в армії, що на той час було ключовою рисою організації всіх радянських ВНЗ. Для них усіх було обов’язковим мати єдину навчальну програму та структуру, підпорядковуватись одному керівництву тощо.

Радянська вища освіта була спрощеною формою політехнічної освіти, її примітивність полягала в специфічній соціалістичній організації, яку К.Маркс свого часу визначав як “казармений комунізм”.

Радянська вища освіта мала на меті не підвищити загальний рівень розвитку суспільства, пропонуючи населенню якісне навчання у вищих навчальних закладах, а підготувати професійні кадри, які забезпечили б потреби держави у всіх сферах господарського життя. Для цього використовувались не лише людські, а й значні матеріальні ресурси. Не відрізнялась і політична мета, яка полягала у швидкому створенні мережі державних шкіл для навчання робочого класу. По суті, це була спрощена форма політехнічної освіти, а її примітивність полягала в специфічній організації, яку К.Маркс свого часу визначав як “казармений комунізм”. Головні успіхи радянської освіти припадають на 1936-1986-ті роки – за цей період до радянської системи ВНЗ увійшло більше 800 вищих навчальних закладів, які надавали освіту близько 5 мільйонам студентів щорічно.

У радянський період вища освіта мала назву “соціалістична система професійної підготовки робочих кадрів”. Вона розглядалась як політична протидія капіталістичним науковим колам Заходу. Радянська концепція ВУЗу відрізнялась від Західної моделі на фундаментальному рівні. Якщо у першій моделі практичні заняття відзначались своїм прагматизмом та суцільним підпорядкуванням навчальній програмі, від якої не можна було відходити ніяким чином, то за другої наукові знання були загальнодоступними і підтримували свободу слова студентів і педагогів. Процес прийняття рішень у сфері вищої освіти перетворився на одну з найголовніших суспільних справ СРСР. Тому із цього автор дослідження робить висновок, що радянська концепція ВУЗу цілком свідомо стала альтернативою традиційному західному поняттю університетської освіти.

Головні цілі радянської вищої освіти

Радянська вища школа ставила перед собою низку ключових завдань. Про те, як вона розвивалась та як жили люди за радянського періоду, ми можемо дізнатись із численних друкованих публікацій. Найяскравішим прикладом, на що звертає увагу автор роботи і який показує реалії того часу, є “Велика радянська енциклопедія” від 1978 року. У ній була зібрана вся інформація, яка стосується простого населення, змін в освіті тощо. Загальновідомо, що Енциклопедія складалася з багатьох видань, які періодично друкувались з 1926 по 1978 рік. Що стосується радянської вищої школи, то в Енциклопедії наведені унікальні характеристики, які відрізняли її від інших освітніх систем світу. До обов’язкових її завдань відносилось те, що вона мала бути безкоштовною, загальнодоступною та рівною для всіх у праві доступу тощо. Зазвичай акцентувалося, що лише в СРСР кожен громадянин міг отримати освіту безкоштовно та без усяких зайвих умовностей. Особливо популярними стали такі порівняння:

Капіталісти ніколи не погодяться на школу, яка буде доступною для всіх людей … вони використовують науку для отримання прибутку … Завданням радянської влади було створити нову, народну академію, на противагу буржуазному університету, заснованому на класовій сегрегації … Ми повинні відкинути старий університет як непотрібне сміття (Lunacharsky 1958).

Саме таке визначення доступності вищої освіти, про яке ми дізнаємось із наявних публікацій радянської доби, було спрямоване на те, щоби стати частиною політичного курсу, за якого необхідно було виконувати вимоги влади для створення “пролетарської держави”, де кожен, хто здобував освіту, ставав працівником, який трудився виключно в інтересах держави. Буржуазну політику дорадянської держави необхідно було відкинути, перейнявши натомість постулати партійної доктрини, виконуючи які, радянська національна інтелігенція повинна була обов’язково стати пролетарською. Наголошувалося, що саме за такої умови було можливим подальше становлення радянської вищої освіти.

Для просування “пролетаризації” вищої школи застосовувались відповідні вимоги до партійних представників. Їх ретельно відбирали ще на початковому етапі, під час реєстрації до лав Комуністичної партії. Усі претенденти повинні були чітко виконувати плани керівництва. Хоча влада і називала створення партійних осередків у навчальних закладах проявом народної демократії, проте у реальності це було своєрідною формою стеження за діями студентів, а особливо педагогів. За словами представників КПРС, таке “ідеологічне вторгнення” було спрямоване на те, аби об’єднати політичні завдання пролетарської держави зі створення національної вищої освіти на користь простих людей. До середини 1930-х років це призвело до повної інтеграції адміністрації ВНЗ та Партійного інституціонального представництва у кожному вищому навчальному закладі. Протягом наступних 50-ти років будь-які рішення чи важливі постанови на рівні вищого навчального закладу приймалися спільно ректором та керівником партійного офісу.

Прогрес “доступності” у радянській вищій освіті мав на меті забезпечити політизацію академічного співтовариства. На різних етапах радянської академічної історії ця тенденція призводила до невдалих результатів, таких як переслідування окремих дисциплін, наприклад генетику чи кібернетику, заборона соціології чи інші сумнозвісні репресії. Застосовуючи їх, влада прагнула підпорядкувати діяльність університетських представників. Але згодом через такі дії, як наголошується в оригінальному дослідженні, радянська вища школа почала значно відходити від глобальних принципів в освіті.

Студенти працювали в якості “добровольців” у колгоспах і як “практиканти” в промисловості, а в реальності використовувались як безкоштовна робоча сила.

Після радянської соціальної доктрини вища освіта повинна була належати державі, а також організовуватись та управлятись державою. Студенти були зобов’язані підкорятися будь-якому наказу держави, у результаті чого радянська держава нараховувала мільйони вільних трудівників, які могли бути використані в будь-якому місці та час за допомогою місцевих, регіональних або національних інститутів влади. Студенти працювали в якості “добровольців” у колгоспах і як “практиканти” в промисловості або в науково-дослідних проектах навчальних закладів. У реальності студенти використовувались як безкоштовна робоча сила, їх могли направляти на будь-які робочі місця задля того, аби вони виконували всі вимоги влади. Під кожним студентом розумівся майбутній державний службовець, який буде працювати в інтересах держави. У свою чергу, всі непорозуміння призводили до конфліктів між державою та студентами, які часто не бажали підкорятися вимогам влади, а прагнули боротися за свободу слова та за майбутню роботу, яка б приносила їм не лише хороший дохід, а й задоволення від праці.

Здобуття вищої освіти студентами розглядалось як загальнонаціональний пріоритет. Зазначалося, що радянська академія прагнула об’єднати знання усіх людей для того, аби досягти успіхів у наукових досягненнях. Така інтерпретація практично позбавляла студентів особистих прав та академічних свобод у сфері вищої освіти.

Організаційні принципи радянської вищої освіти

Аналізуючи офіційні документи і політичні заяви, які видавались радянським урядом протягом 1930-1980-х років, автор доходить висновку про низку обов’язкових організаційних принципів у сфері вищої освіти радянського періоду. До них належать одноманітність, адміністрування зверху-вниз, зосередження управління в руках однієї особи (єдиновладдя). Це було основою всієї радянської університетської системи, яка за своєю організацією дуже нагадувала армійську. Весь радянський народ повинен був об’єднуватись навколо партійного керівництва, виконуючи поставлені перед ним завдання. Адміністрування зверху-вниз забезпечувало порядок і дисципліну на всіх рівнях суспільства. Один із найважливіших військових принципів управління про обов’язкове виконання підлеглим наказів командування був основою для точного розподілу обов’язків. Ці принципи були унікальними для вищої школи. Вони також були присутні у всьому радянському суспільстві – в той час, коли суспільство швидко мілітаризувалось для створення тиску на ворога у світовій війні. Як відомо, військова організація радянського суспільного ладу зберігалася майже протягом 40 років і почала руйнуватися лише наприкінці 1980-х років.

Кожний радянський ВНЗ мав у своїй структурі три “номерні” блоки: офіс нагляду за безпекою; набору до армії; і третій блок, який “виконував обов’язки відомчого архіву для кадрової документації”.

Освіта в радянський період використовувалась у якості “зброї”, тому її визначальним принципом організації була одноманітність. Підготовка наукових кадрів повинна була бути на одному рівні з військовою підготовкою у радянській армії. Для цього було створене єдине всесоюзне державне регулювання, що контролювало роботу всіх вищих навчальних закладів. До кожної установи входили не лише ректорат на чолі з ректором, а й державні представники “спеціального призначення”, які не мали прямого відношення до організації освітнього процесу. Кожний радянський ВНЗ мав у своїй структурі три “номерні” блоки: офіс нагляду за безпекою; набору до армії; і третій блок, який “виконував обов’язки відомчого архіву для кадрової документації”. Ще з часів свого створення в 1930-х роках перший блок відігравав роль представництва НКВД/КГБ, захищаючи державні таємниці та здійснюючи контроль за діяльністю академічного товариства. Другий блок забезпечував реєстрацію усіх придатних для військової служби. Третій блок збирав документацію, пов’язану з кожним працівником або студентом та формував їхні “особові справи”, що дозволяло слідкувати за окремою особою через її довічний найм.

Одноманітність була присутня у всіх життєво важливих академічних сферах, таких як формування навчальних планів, організація занять чи послуги для студентів. Професійні спеціалізації, за якими проводилось навчання студентів, входили до державного списку професій. Для кожного напрямку держава зводила навчальні плани та їхній зміст до єдиної форми. Всі вищі навчальні заклади повинні були поєднувати навчальні плани із науковими виданнями, таким чином не залишаючи місця для творчих завдань, адже практичні заняття відзначались своєю прагматичністю. Всі студенти проходили через однакову процедуру реєстрації, мали подібний тижневий розклад занять, аналогічні умови проживання у стандартних гуртожитках і таку ж єдину студентську стипендію. Між організацією їхнього навчання не було ніяких відмінностей.

Кожен випускник будь-якого радянського навчального закладу отримував єдиний державний диплом спеціаліста, у якому вказувався стандартний рівень професійної підготовки – “кваліфікований спеціаліст” у тій чи іншій галузі. Лише сфера виробничої практики відрізняла одного випускника-фахівця від іншого. Всі викладачі приймались на роботу згідно зі стандартними державними нормами та отримували стандартну зарплату. Жодний навчальний заклад не міг видавати власний диплом про закінчення студентом навчання.

Радянське керівництво розробляло різноманітні плани, які здебільшого були розраховані на 5-річний термін. У кожному з них був присутній розділ, який мав назву “Майбутні покращення в системі вищої освіти та науки”.

Це призвело до того, що у радянській системі вищої освіти не було ніякої академічної різноманітності, хоча партійне керівництво поширювало думку про те, що такі дії є виявом надзвичайної соціальної турботи з боку держави по відношенню до простого населення. Що стосується принципу, який полягав у нисхідному командному управлінні (адміністрування зверху-вниз), то він був центральним у радянській організаційній будові вищої школи. Прийняття рішень в радянській системі починалося на найвищому політичному рівні – Політбюро КПРС. Керівництво розробляло різноманітні плани, які здебільшого були розраховані на 5-річний термін. У кожному з них був присутній розділ, який мав назву “Майбутні покращення в системі вищої освіти та науки”. Всесоюзне Міністерство освіти користувалось цими планами у якості директив, які були спрямовані на організацію освіти на різних територіальних рівнях.

Інші всесоюзні урядові відомства, головною метою діяльності яких було контролювання вищих навчальних закладів, ухвалювало свої рішення аж до рівня кожного інституту. Керівники на місцевому та інституційному рівнях не брали участі в процесі прийняття рішень, натомість повинні були підкорятись наказам, які приходили “зверху” та не мали права вносити хоча б будь-які незначні зміни. Керівники нижчих рівнів були відповідальними за організацію звітності щодо статистичних даних та державних замовлень. “Професійна спеціалізація” зобов’язувала вищий навчальний заклад забезпечувати навчання такої кількості студентів, яка була потрібна державі. Кожен ВНЗ отримував від центральних органів влади щорічні квоти на число студентів, яких відраховували з вишу, та випускників, які розраховувались у відсотках до загального числа щорічного набору студентів.

Радянські вищі навчальні зобов’язувались виконувати доручення влади та не вносити поправок у навчальний процес. Кожен педагог відповідав за ретельне спостереження за навчальною програмою, а студент використовував у ході свого навчання переважно підручники, затверджені представниками партійної влади. На зміни у змісті освіти могли вплинути лише видатні наукові роботи, але їх потрібно було узгоджувати із державними органами влади. У своєму повсякденному житті радянські вчені відчували суворі обмеження своєї діяльності, будь-яка дія чітко погоджувалась з урядом та нормувалась правилами. Чим вищим був академічний статус дослідника і кращим інститут, тим більше він нагадував секретну військову частину. Представники “Підрозділу №1” ретельно контролювати роботу викладачів і науковців.

Проводити заняття з підручника дослівно, сторінка за сторінкою було обов’язком чи не кожного викладача, разом з цим використовувати його як основне та часто єдине джерело інформації зобов’язувався практично кожен студент.

Автор пропонує низку унікальних характеристик радянської вищої освіти. Так, навчальні плани, за якими здійснювалось навчання студентів, формувались у нисхідному порядку, а найбільший та вирішальний вплив відігравала влада. Партійні керівники розробляли плани на центральному рівні та щорічно поширювали їх у всіх радянських ВНЗ. Всесоюзне Міністерство освіти мало спеціальний відділ навчальних курсів, який продукував навчальні програми для тих чи інших професійно-технічних спеціальностей. Поняття “вибіркових” курсів у радянській вищій школі не існувало. Проводити заняття з підручника дослівно, сторінка за сторінкою було обов’язком чи не кожного викладача, разом з цим використовувати його як основне та часто єдине джерело інформації зобов’язувався практично кожен студент. У радянській освітній практиці викладач був основним механізмом та “офіцером” навчального процесу, виконуючи державні замовлення з підготовки професійних кадрів для забезпечення потреб народного господарства.

Одразу після того, як студент вступав до будь-якого радянського вищого навчального закладу, він повинен був суворо дотримуватись усіх обмежень, правил та норм, подібно до “солдата”, який проходив службу в армії. Держава, надаючи закладам певну кількість місць державного замовлення, розраховувала на те, що після закінчення навчання студент буде працювати виключно в інтересах держави, забезпечуючи їй хороший прибуток. Якщо студент працював над певною науковою проблемою, він не мав права обирати наукову спрямованість власних досліджень.

Держава розподіляла випускників вищих навчальних закладів по місцях працевлаштування. Було обов’язковим працювати на призначеному робочому місці за наданою вакантною спеціальністю. Як і армійські офіцери, радянські випускники повинні були показати роботодавцю власні можливості та бажання працювати. Якщо траплялося так, що студент прибував на роботу не у визначений термін, а пізніше, його могли позбавити “кваліфікаційного диплому”. У зв’язку з порушенням правил такі студенти могли переслідуватись владою як злочинці за непокору офіційному законодавству.

Протягом усього радянського періоду нисхідна модель управління була одним із найголовніших принципів освітньої політики. Для організації зв’язків між усіма рівнями освітньої системи використовувалась особлива манера спілкування. Вона полягала в тому, що урядові чиновники, щоб повідомити про свої рішення академічній спільноті, використовували письмові накази, а адміністрація будь-якого організаційного рівня використовувала для своїх планів щодо наукової діяльності офіційні державні директиви.

Принцип єдиноначальства або зосередження управління в руках однієї особи надавав неподільні повноваження головному адміністратору навчального закладу, який призначався для забезпечення суворої дисципліни та ніс особисту відповідальність за розвиток всієї академічної системи. Уже з початку 1930-х років таке управління, яке прирівнювалось за своєю організацією до військового, застосовувалось практично у всіх сферах цивільного життя. Така копія суворої армійської системи управління означала насамперед те, що відповідальність за ухвалення всіх рішень покладалась на одну людину. Всі інші особи, які були практично підлеглими, повинні були виконувати ці накази в повному обсязі, точно та у визначений термін, не маючи права на власне волевиявлення. Їхня робота обмежувалась суворими рамками державних законів.

Вже на початку 1930-го року партійний лідер не лише уособлювався як політичний лідер країни, а й практично був планувальником будь-яких змін та ініціатором нових законів у державі. За його сприяння ухвалювались нові законодавчі акти. Також партійний лідер міг вимагати розширення діяльності певного факультету та збільшення випускників конкретної професії, не лише рекомендувати певну особу на якусь посаду, а й самостійно її призначати.

Яскравим прикладом лідера, який був очільником радянських академічних кіл, маючи при цьому необмежену адміністративну владу, був Сталін. Хоча наступні керівники після Сталіна, такі як Хрущов, і засуджували культ особи свого попередника, та у своїй діяльності помітно дотримувались його принципів лідерства. Тільки через рік після своєї знаменитої промови на XX з’їзді партії Хрущов наказав визначити чіткі межі та напрямки спрямування майбутніх освітніх реформ. Майже через чверть століття наступник Хрущова Брежнєв, не виправдавши своїх очікувань щодо змін у вищій школі, наказав, аби національна вища освіта знаходила своє застосування у національній промисловості. Кожен керівник міністерства виступав в якості єдиної особи, яка приймає рішення і які були обов’язковими для виконання представниками навчальних закладів. Кожен ректор ВНЗ ніс відповідальність перед начальством та звітував про будь-які дії. Проте поряд з цим він міг також видавати рішення, обов’язкові для всіх співробітників та студентів.

Введення армійських організаційних принципів у радянську освіту призвело до мілітаризації академічного життя. Менталітет армії та військова мова були присутні в радянській вищій школі та значно впливали на культуру відносин між керівниками ВНЗ, викладачами і студентами. Кожен професор підпорядковувався керівникам вищих навчальних закладів і повинен був виконувати їхні накази; кожен студент повинен був підкорятися адміністративним директивам без заперечень. У радянських наукових колах панували жорстка дисципліна та порядок. Це була дуже незвичайна практика, якщо співвідносити її з міжнародним досвідом. Так, у європейських країнах на противагу військовим принципам радянської освітньої системи розвивалось академічне партнерство, завдяки якому всі студенти та викладачі могли співпрацювати між собою на рівних засадах. Навіть незважаючи на такі суворі реалії життя радянського студента, залишалась частина тих, хто не бажав підкорятися наказам партійних керівників та прагнув вільно висловлювати власні побажання і навчатись заради майбутньої професійної самореалізації. У цьому зокрема можна пересвідчитись, аналізуючи періоди хрущовської відлиги або ж горбачовської перебудови.

Як невід’ємна частина суспільства, радянська академія відображала національне соціально-економічне середовище. Більшість людей така система державного устрою – “радянщина” – влаштувала майже у всіх своїх аспектах. Радянська академічна система стрімко розвивалася, переживала періоди піднесення та спадів, проте завжди знаходилися люди, які всі свої сили покладали на те, щоб працювати на користь держави. До таких належали студенти, викладачі, керівники тощо. Тобто освітня система загалом забезпечувала розвиток радянської держави. До 1980-го року люди чи не масово підтримували реформи Перебудови, сподіваючись, що вони принесуть поліпшення для їхнього повсякденного життя. Проте, починаючи з цього періоду, населення зіткнулося з жорстокою реальністю. Про покращення мови вже не йшло, адже у домашньому господарстві багатьох радянських людей навіть не вистачало продовольчих товарів та речей особистого вжитку, аби забезпечити хоча б первинні потреби.

Реформація та консерватизм радянського академічного середовища

Автор відмічає, що на зорі свого становлення радянська вища освіта пройшла декілька етапів істотних перетворень. Так, з 1930-х років розпочинається одна з найбільших реформ того часу – процес соціальної мілітаризації. Зазначалося, що він матиме позитивний вплив на життя та свідомість населення. Кожен громадянин міг пересвідчитися в активній діяльності влади, адже люди забезпечувалися продовольчими товарами та не відчували загроз для свого життя. Подібно до армії, де звичайна людина могла отримати звання офіцера за свої старання та служіння державі, кожен охочий міг здобути вищу освіту та набути професійну компетенцію у певній сфері діяльності. Після закінчення навчання студент міг не хвилюватись за подальше працевлаштування, адже держава надавала робочі місця всім. Радянська вища школа переживала поряд із піднесенням і спади. Це приводило до її наступного реформування та нового підпорядкування її діяльності інтересам держави. Після 1930-х років освітня система реконструювалась принаймні двічі: була реорганізована у 1960-х роках після політичних змін періоду “хрущовської відлиги” та повністю модернізована у 1980-х роках під час Перебудови.

У ХХ столітті по всьому світі активно відбуваються зміни в науці і техніці. Технічний прогрес призводить до змін і в радянські освітній системі, яка, починаючи з середини 1950-х років, зазнає суттєвих перетворень. Радянське керівництво відзначало тісний взаємозв’язок наукового прогресу та військового розвитку, який набував ще більших масштабів завдяки результатам тогочасних досліджень. Радянська держава прагнула зайняти передові позиції в освіті і будь-які глобальні зміни, які надавали їй переваги перед іншими освітніми системами, означали академічний (науковий) прогрес.

По всій території СРСР у численних ВНЗ відкривались нові факультети, що зумовлювало розвиток та розширювало можливості для наукової діяльності. Створення науково-дослідних центрів і лабораторій поширювалось майже на всі радянські ВНЗ. Вагомим здобутком того часу в освітній сфері було створення у 1960-х роках мережі так званих НДІ (науково-дослідних інститутів). Радянські вищі навчальні заклади були перетворені на синергетичні конструкції, які об’єднували науковців і студентів в єдине інтегроване наукове співтовариство. Провідну роль серед ВНЗ відтоді відігравали академічні установи, головна діяльність яких полягала у проведенні перспективних досліджень.

Хорошим прикладом організаційних змін у радянській вищій школі протягом 1950-1960-х років став заснований у той час Новосибірський державний університет і розвинуте на його основі “науково-дослідницьке місто Новосибірськ”, яке стало символом радянської академічної слави.

Спочатку ідея будівництва спеціального наукового центру на території Сибіру виникла через поширення процесів мілітаризації, проте вже незабаром новий центр досягнув визначних висот у науково-дослідній діяльності. До цього товариства входило багато талановитих вчених того часу, саме тому Новосибірськ став центром радянського суспільного життя. Тут читав свої лекції Андрій Сахаров та виконував свої сатиричні куплети Володимир Висоцький. Саме в цьому замкненому від громадськості місці стала розвиватись радянська інтелектуальна опозиція. На цей неочікуваний “побічний ефект” радянський уряд реагував шляхом запровадження в Сибірі тотального контролю з боку Партії, головним завданням якого стало викорінення в регіоні “наукового вільнодумства”. Тому можна зробити висновок, що хоча Новосибірське науково-дослідницьке місто і не стало зразком для радянських наукових кіл, проте дало вагомий поштовх для подальшого становлення демократичності вищої освіти.

Зміни у радянській вищій освіті протягом 1950-х років дали змогу владі зробити висновки, що такі дії сприяють поширенню у народних масах неконтрольованого ентузіазму в науковій діяльності, чого ніяким чином не можна було допустити. Упродовж 1970-1980-х років освітні зміни були спрямовані насамперед на те, щоб найбільшу увагу приділити професійній підготовці у школах і технікумах. У 1984 році був прийнятий спеціальний закон “Основні напрями реформування загальноосвітньої та професійної школи в СРСР”, у якому навіть не згадувалось про розвиток вищої освіти.

У 1980-х роках радянська держава все більше зіштовхувалась із проблемою відсутності матеріальних ресурсів, що негативно впливало на освіту, адже потрібно було шукати альтернативні способи забезпечення народного господарства професійними людськими ресурсами. Радянська Перебудова, яка розпочалася наприкінці 1980-х років, відіграла важливу роль у переході до нового етапу у розвитку академічного співтовариства. Порівняно з Хрущовською епохою, нові освітні реформи спрямовувались на зміну основних принципів радянської вищої школи, базованих вже на традиціях західного університету. Хоча ці реформи і не запровадили повністю через розпад СРСР, але вони привели до масштабних змін та означали початок нової пострадянської епохи.

Перебудова запровадила багато чого нового, що не практикувалось раніше у сфері вищої освіти. Більшого поширення набували приватні навчальні заклади, які легалізовувала держава та які в основному були “позитивними ознаками сучасності”. По всій країні в університетах розвиваються науково-дослідні програми, що сприяло мобільності студентів та викладачів. Держава втрачає свій визначальний вплив на вищу школу, а все більшу роль відіграють недержавні академічні інститути. Хоча ця тенденція не переросла в значну альтернативу державній системі вищої освіти і не набула загальнонаціонального поширення, але вона означала крах моноліту радянської вищої школи.

Хоча в радянський період і відбувалося багато визначних перетворень у системі вищої освіти, проте протягом усього часу основним її організаційним принципом залишався державний попит на кваліфікованих працівників. Вважається, що саме цей принцип виділяв “радянську” систему з-поміж усіх інших та надавав їй унікальних рис. Проте, хоча за останні 100 років академічного життя у минуле відійшло багато принципів “радянщини”, проте деякі з них залишаються незмінними і досі. До них зокрема належать принципи одноманітності, управління зверху-вниз та єдиновладдя.

Замість висновку, або чому “радянщина” невмируща

Аналізуючи вищесказане, автор дослідження приходить до висновку, що радянська система вищої освіти виділялась з-поміж інших, а за своїми рисами та організаційними принципами була унікальною. Вона не була ані ліберальною, ані автономною. Їй не вистачало академічних свобод, науковці не могли вільно проводити свої дослідження, а педагоги під час навчання дотримувались чітких правил та норм. Традиційні гуманітарні цінності відходили на другий план. В першу чергу увага приділялась забезпеченню потреб держави у професійних кадрах. Радянське керівництво ставило собі за мету сформувати освітню систему армійського типу, де кожен студент, викладач, чи працівник дотримуватиметься наказів “зверху”. Вища освіта відображала амбіції партійного керівництва та внутрішню специфіку політичного будівництва. Ці особливості відділяли радянську систему від європейських аналогів та від міжнародного академічного співтовариства.

Хоча багато принципів “радянщини” і відійшли в минуле, проте навіть у сучасній пострадянській вищій школі можна помітити багато ознак радянської академічної системи. У наш час також продовжують використовуватись радянські законодавчі акти та радянська система державного замовлення на підготовку кадрів.

Чинні міністри освіти у 2010-х роках взаємодіють з місцевими органами влади та ВНЗ за допомогою тих же письмових наказів, як це робили їхні попередники за часів СРСР. Ректор сучасного ВНЗ також вважається головним адміністратором (керівником), який наділений винятковою владою виконання державного замовлення. У наш час радянські організаційні принципи знаходять своє застосування у вищій освіті, яким протидіють прогресивні академічні новинки Перебудови, такі як розвиток приватного сектору або використання іноземних ресурсів. У сучасній науці виникає багато протиріч через співіснування радянських принципів минулого та сучасних прагнень до глобалізації освіти. Модернізаційні зміни проявляються у бажанні уже нових національних урядів сприяти всесвітньому визнанню вищої освіти через заснування дослідницьких університетів і сприяння їхньому активному розвитку.

Насамкінець, автор підсумовує, що останнім часом політичне пострадянське керівництво, мабуть намагаючись вирішити академічні питання, продовжує використовувати швидкі і прості загальнонаціональні рішення, як це було і в радянський період. Але як і в минулому, відносна простота ідеології “казарменого комунізму” може призвести до неефективних результатів. Чим далі розвиваються та поширюються процеси глобалізації, тим більше постає питання вивчення минулого, зокрема феномену радянської академії.

 

Джерела

Kaftanov, S. V. (1941). Vstupitelnaya Rech [Introduction Speech]. In: Materialy Vsesouznogo soveshaniya
rukovoditelei kafedr marxizma-leninizma [Materials of the All-Union Conference of the Heads of
Departments of Marxism-Leninsm (pp. 5–21). Moscow: Politizdat.

Koop, A. V. (1983). Obrazovanie i sotcializm [Education and socialism]. Tallinn: Eesti Raamat.

Lunacharsky, A. V. (1958). Rech na 1 Vserossiiskom syezde po prosvescheniu. [Speech on the First All-
Russian Education Congress]. In: Lunacharsky, A. V. O narodnom obrazovanii. Sbornik statei i rechei.
[Lunacharsky A. V. About people’s education. Collection of works and speeches.] (pp. 30–47).
Moscow: Pedagogika. (Original work published 1918).

Narodnoe hozyaistvo SSSR [People’s Economy of the USSR]. (1987). Moscow: Finansy i Statistika.

Prokofiev, M. A. (Ed.). (1985). Narodnoe obrazovanie v SSSR. Moscow: Prosveshenie.

Ruegg, W. (Ed.) (2011). Universities since 1945. In A history of the university in Europe Series (Vol. IV).
Cambridge: Cambridge University Press.

Оригінальне джерело – Kuraev A. Soviet higher education: an alternative construct to the western university paradigm. Higher Education. 2015.

Представлений матеріал не є офіційним перекладом оригінального джерела, подається в скороченому вигляді, у форматі наукового огляду з викладом ключових тез та основного змісту роботи!

Автор оригінального дослідження

Алекс КУРАЄВ
PhD у сфері вищої освіти
Координатор міжнародних стратегічних партнерств
Директор Міжнародного центру германо-російських досліджень
Університет Штату Колорадо, США
alexeykuraev@gmail.com

Огляд дослідження здійснила

Юлія БУРМАBurma

Студентка КНЕУ імені Вадима Гетьмана
Науковий оглядач сайту Освітні тренди

Верстка і загальна редакція тексту – Володимир САЦИК

Share