Суспільне і приватне у вищій освіті: синтез економічного та політичного підходів

Суспільне і приватне у вищій освіті: синтез економічного та політичного підходів

‹ Саймон МАРДЖИНСОН ›

У статті на основі економічного і політичного підходів розглянуто природу суспільного і приватного у вищій освіті. Визначено основні фактори, які перешкоджають з’ясувати відмінності між суспільними і приватними товарами в сучасних освітніх системах. Пропонується комбінований варіант поєднання неринкових/ринкових товарів і таких, які вироблені в державному/недержавному секторах, у чотири моделі-варіації суспільних і приватних товарів у вищій школі. Досліджується специфіка глобальних суспільних благ і визначаються перспективи подальших досліджень у цій сфері.

У той час, як проблема співвідношення суспільного і приватного є центральною і визнаною у сфері вищої освіти, консенсусу щодо розуміння самої категорії “суспільне” донині не існує. Неокласична економічна теорія Самуельсона розрізняє неринкові товари (суспільні) від ринкових (приватних) лише за можливістю отримувати прибуток, хоча не пояснює специфіку так званих колективних благ.

Натомість, “суспільне” в політичній теорії Дьюї розуміється як власність держави, предмет державного контролю та регулювання, що справляє опосередкований вплив на індивідів і тому потребує державної опіки. Якщо економічний підхід Самуельсона пропагує мінімально достатній обсяг суспільних витрат на забезпечення “неринкових” товарів, то політичний концепт Дьюї залишається змістовнішим по суті, але величину суспільних витрат не лімітує.

Кожен з цих поглядів є унікальним, пропагує свої пріоритети та може бути доповненням один до одного. У статті об’єднано економічний та політичний підходи, в результаті отримано аналітичну модель з чотирма секторами (громадянське суспільство, соціальна демократія, державний квазіринок та комерційний ринок) для більш комплексного розуміння сучасних процесів у вищій освіті і науці.

Вступ

Загальновідомо, що вища школа формує громадянське суспільство, але наразі відсутнє чітке уявлення про те, яким чином таке формування стає приватною вигодою для студентів і випускників вищих навчальних закладів. Керівники університетів та освітні міністри вимагають, щоби вища освіта залишалась “загальним благом”, втіленням “суспільних інтересів” країни.

Без сумніву, університети підвищують соціальну мобільність, покращують життя тих, хто здобуває освіту, визначають продуктивність та кар’єрні можливості випускників, пропонують інновації в різних індустріях, забезпечують високу зайнятість в містах і регіонах, створюють та поширюють знання й ідеї, поліпшують свободу вираження, розвивають наукову грамотність та підтримують інтелектуальну творчість, готують свідомих громадян, здатних приймати рішення на демократичних засадах. Проте аргументи щодо суспільної користі вищої освіти потребують більших інтелектуальних зусиль для свого підтвердження чи спростування. Якщо приватні вигоди від вищої освіти можна оцінити за рівнем прибутку чи зайнятості, то виміряти суспільні досить складно.

Перешкоди до з’ясування “суспільного” у вищій освіті

Існує щонайменше чотири причини, які перешкоджають достатньою мірою з’ясувати відмінності між приватним і суспільним у вищій освіті. По-перше, термінологія “суспільний/приватний” може відноситися до місця локації (державний чи позадержавний сектори), джерел фінансування (урядове фінансування, за рахунок домогосподарств, приватних організацій) чи самої природи тієї чи іншої діяльності.

По-друге, розуміння “приватного” і “суспільного” у вищій освіті відрізняються відповідно до політичної культури тієї чи іншої країни. У скандинавському регіоні, англо-американських спільнотах та країнах із соціальною ринковою економікою (Німеччина), на відміну від китайської системи тотального державного контролю, по-різному сприймаються самі поняття “суспільне”, “приватне”, “суспільство”, “держава”.

По-третє, розуміння “приватного” і “суспільного” по-різному сприймається в сучасних соціальних науках – як то економічній чи політичній, або в теорії комунікацій.

По-четверте, останніми роками в англо-американській соціальній науці спостерігається критика “суспільного блага” як такого, аргументами якої виступають твердження теоретика часів Холодної війни Ерроу та деякі припущення розробників теорії суспільного вибору Б’юкенена і Туллока (Buchanan, Tullock 1962): неможливо мати загальний суспільний інтерес, що представляв би вигоду для кожного громадянина. Ідеї  Б’юкенена засвідчили критику так званого гегелівського ідеалізму, стали міркуваннями про те, чи насправді держава приймає рішення на основі інтересів суспільства.

Б’юкенен розглядав політиків як осіб, які відстоюють власні інтереси через соціальні організації, а саму політику як ще один ринок.

Англо-американська політика у вищій освіті орієнтована на отримання приватних вигод для студентів та випускників, однією з форм яких є вищий рівень доходу. З огляду на це, суспільна роль вищих навчальних закладів розглядається крізь призму можливостей створення для студентів майбутньої приватної вигоди, генерування індустріальних інновацій у ключових галузях економіки та забезпечення економічного зростання країни. Тобто головним інтересом вищої освіти вбачається передусім її економічна корисність.

Варто зазначити, що неоліберальні політики досить неохоче здійснюють (фінансують) моніторинг, вимірювання та регулювання саме суспільних результатів освіти, як то освіченість в соціальній царині. Тому ця сфера колективних освітніх благ зазвичай є недофінансованою, недооціненою, часто позбавленою подальших перспектив і приреченою на маргіналізацію.

Головним суспільним внеском вищих навчальних закладів в неоліберальній американській системі вважається підтримання соціальної рівності. Так, наприклад, Каліфорнійський  університет (з кампусами в Берклі та Лос-Анджелесі) протягом 2012-2013 років зарахував понад 20 тис студентів за грантами з родин, доходи яких менші, аніж 50 тис доларів за рік, що є відносно вищим показником, аніж у 16-ти найкращих приватних університетах США. Причому понад чверті батьків тих дітей, які здобули грант, не мали вищої освіти. Але, на жаль, не всі університети можуть собі таке дозволити.

Розмежування неринкових та ринкових товарів в економічній науці (за Самуельсоном)

У своїй роботі “Чиста теорія суспільних витрат” (Samuelson 1954) відомий американський економіст Самуельсон розмежував поняття суспільних та приватних витрат, що наразі домінує в сучасній економічній політиці. Суспільні товари визначаються як неконкурентні/неринкові та невичерпні. Таким, наприклад, є знання математичних теорем, що знаходяться у вільному доступі для кожної людини та не може бути вичерпним, тобто не може раптово закінчитися. Товари є невичерпними, коли їхні вигоди не можуть закінчитися на певному колі осіб. Прикладом також може слугувати чисте повітря.

Натомість, приватні товари є конкурентними/ринковими та вичерпними. Вони виробляються, пакуються та купуються як індивідуальні блага на ринку. Суспільні товари і частково суспільні товари не можуть бути вироблені з метою отримання прибутку і потребують державного фінансування чи благодійної підтримки. Вони не обов’язково мають бути забезпечені повним державним фінансуванням, але можуть вироблятися як державними, так і приватними організаціями.

Розмежування понять суспільних і приватних товарів привело до деяких варіацій цих благ в економічній теорії, зокрема виділення “колективних товарів”, які є конкурентними, але невичерпними (наприклад, місце для риболовлі). “Колективні товари” Б’юкенена є вичерпними, але неконкурентними до того часу, поки не досягається стан насиченості ринку цим товаром. “Додаткові товари” Остром (Ostrom 2010) є вичерпними та неконкурентними лише для деякої групи населення. Суспільно корисні товари є благами, які вироблені в державному чи приватному секторах, є вичерпними і конкурентними, але розподіляються до використання урядом. Всі ці концепції мають потенційне застосування й у сфері вищої освіти.

Підхід Самуельсона не є універсальним, так як втілює норми капіталістичного суспільства, в якому чітко розділені приватна і державна власність як основа суспільної ієрархії, і стосується більшою мірою англо-американських країн. Він не може бути застосований для прикладу до “економіки дарування” (за Мауссом – Mauss 1954) чи економіки, де розвинута комунальна або адміністративна власність. Використовуючи структуру “суспільне-приватне” Самуельсона, докладне дослідження МакМахона (McMahon 2009) говорить про те, що державні внески у розвиток університетів складають близько 50% від загальних витрат.

Однак, підхід Самуельсона є занадто спрощеним. Вчений вважав, що суспільний чи приватний товар є визначеними вже самою своєю внутрішньою будовою, яка є універсальною та незмінною. Проте це не завжди так. Так можна вважати наприклад по відношенню до сонячного світла, яке є завжди суспільним благом, проте це не є вірним по відношенню до товару, який сформований за політичною чи соціальною згодою, що може бути як суспільним, так і приватним, як у випадку з вищою освітою.

Іншою проблемою є хибне сприйняття того, що якщо товар не суспільний, то він приватний, чи навпаки. За частих випадків суспільні і приватні товари не є альтернативою, а лише доповненням один до одного. Так, наприклад, дослідження в університетах, які пов’язані з комерційними і благодійними організаціями, опосередковано чи напряму продукують і суспільні, і приватні товари.

Розмежування державного і недержавного в політичній теорії (за Дьюї)

У книзі “Суспільство та його проблеми” Дьюї (Dewey 1927) зауважив, що в той час як  більшість соціальних питань вирішуються в приватній сфері, деякі з них все ще є “суспільними” і охоплюють коло “суспільних інтересів”. Соціальні трансакції набувають характеру суспільних, коли прямо чи опосередковано впливають на соціум. Наприклад, якщо епідемія охопить місто, люди в країні стають потенційно можливими жертвами епідемії. В такому випадку постає питання збереження здоров’я суспільства і відповідно актуалізується необхідність втручання держави.

Джерелом демократичної ідеї “суспільного” за Дьюї, як протиставлення фашизму і сталінізму, стала об’єднана американська  громадянська традиція. Дослідник пропагував ідею “неупередженого колективного обговорення” і раціонального прийняття рішень  в рамках загальної культури, де суспільна думка була б узгоджена зі ЗМІ, політичними партіями та громадськими зібраннями. Таким чином “суспільне” стає “турботою” певного кола інституцій, які своєю чергою стають основою держави.

Проте не завжди “суспільне” є однозначно позитивним явищем. Не всі питання, що обговорюються “колективно” приводять до соціальної рівності чи загальної вигоди. Більшість не завжди права. Так, наприклад, держава може широко підтримувати агресивне ведення війни з іншими країнами, тому суспільні товари (як і приватні) мають бути оцінені з точки зору їх основного змісту.

Люди в “суспільному житті” не завжди керуються особистими інтересами, на відміну від поведінки на економічних ринках. У США широкого визнання дістала ідея Б’юкенена про те, що держава – це ще один узаконений плутократичний ринок. Політики фінансуються корпораціями, тобто “слуги народу” обмінюють політичні рішення на готівку (як в “Картковому будинку”, відомому американському серіалі 2013 року у жанрі політичної драми), що є звичним явищем. Проте чи є це незмінним атрибутом політики?

Дослідження показують, що Дьюї має рацію, на відміну від Б’юкенена. Наразі уряди країн є природньо більше шляхетними, аніж корумпованими. Навіть у США не варто недооцінювати зсув політики до неолібералізму. Тим паче, що уряди є підзвітними суспільству. Спільними зусиллями організована громадськість може перетворювати вищу освіту на предмет суспільного інтересу і державного регулювання.

Наскільки добре ідея Дьюї працює у суспільствах, які є досить суперечливими в політичному відношенні? У Китаї чи Сінгапурі суспільна думка не розвивається на відкритих громадських форумах, але обидві держави є чутливими  до суспільства, особливо до думки середнього класу, та адаптують свої освітні і трудові можливості до його потреб. Ідея Дьюї не працює лиш у суспільствах, де уряд хронічно байдужий до суспільної думки. Водночас, як показує практика, лише незначна кількість таких політичних режимів існує довготривалий час.

Суспільний інтерес у вищій освіті

Для Самуельсона вища освіта є суспільним товаром лише тоді, коли не функціонує на ринку, тоді як  для Дьюї всі її аспекти можуть бути і суспільними, і приватними. Майже у більшості освітніх систем світу (лише у США та Великобританії є деякі виключення) вищі навчальні заклади – державні інституції. Така політична ситуація створює можливості для їхнього регулювання з боку уряду, що є більш ефективним підходом, порівняно з економічною версією Самуельсона. Проте це не означає, що всі суспільні аспекти вищої освіти мають регулюватися державою. У багатьох країнах уряд формально передає деякі питання на саморегулювання університетів.

Комбінуючи економічний та політичний підходи

У фокусі економічного підходу до з’ясування “суспільного” є відмінності між неринковими та ринковими товарами. Останні задовольняють більшою мірою індивідуальні потреби, аніж суспільні. У центрі ж політичного підходу є відмінності між товарами державного і недержавного сектору, система нормативного забезпечення та апелювання до колективних чи одиничних суспільних товарів. Комбінація цих підходів наведена на рис. 1.

Освіта1

Рис. 1. Суспільні і приватні товари у вищій освіті (економічний і політичний підходи)

Модель аналізу вищої освіти та сфери досліджень

На рис. 1  на вертикальній осі розмежовуються неринкові та ринкові товари, на горизонтальній – товари, які продукуються в недержавному і державному секторах. На перетині двох осей складаються чотири сектори, які представляють собою відповідно чотири різних політекономічних режимів вищої освіти.

У першому секторі знаходяться неринкові товари, на які державний контроль не поширюється. Найменування цього сектору є спірним питанням, адже громадянське суспільство не можна розглядати поза державним та ринковим середовищем. Проте громадянське суспільство у цьому секторі представляється не у формі окремих родинних об’єднань/домогосподарств, а як соціальні спільноти університетів.

Різниця між приватним та державним не аналогічна різниці між окремим індивідом і суспільством. Будь-які стосунки між двома людьми вже є “суспільними”. Викладачі та студенти залучені до неоплачуваної та нерегульованої діяльності. Така діяльність, однак, не стає доступною для суспільства, поки відкрито не фінансується державою.

У другому секторі скомбіновано неринкові економічні товари з політичними суспільними, фінансування яких лягає на плечі уряду. Уряд регулює викладання в університетах з точки зору якості освіти, а не ринкових переваг самої освіти, як в секторах 3 та 4. Найбільш ідеальною версією цього сектора є формування середовища, де освіта є безкоштовною, якість освіти високою, а дипломи випускників цінуються на ринку. Наука в таких системах фінансується з бюджету університету, а вибір теми досліджень ґрунтується на інтересах і цікавості самого дослідника, а не виходячи з її конкурентних переваг чи фінансового потенціалу.

Межа між 1-м та 2-м секторами є відкритою. Так, наприклад, німецька система професійної освіти є “системою напівдержавного самоврядування”, тобто “соціальні партнери” освіти, такі як бізнес і профспілки, несуть суспільну відповідальність за діяльність приватних навчальних закладів.

Характерною ознакою третього сектора є розвиток державного квазіринку, що поєднує ринкові характеристики товару, такі як вичерпність і конкурентність, з державним регулюванням. Однак лише деяка кількість товарів може генерувати прибуток. Освіта забезпечується на платній основі, однак студентські місця частково субсидуються. Дослідницькі проекти підлягають повному державному фінансуванню та контролю.

У неоліберальній концепції вища освіта залишається економічно приватною, проте політично державною, що і є її головним протиріччям. Якщо вищі навчальні заклади повністю перебувають під державним контролем, реагувати на ринкову кон’юнктуру через реформи стає складно. В той же час повністю зосередити вищі навчальні заклади у приватних руках неможливо через природну специфіку знань.

У секторі 4 всі приватні товари не є контрольованими державою. Її вплив здійснюється опосередковано, подібно до інших секторів економіки, через цивільне або кримінальне право. Певна комерційна діяльність ВНЗ строго регулюється та субсидується (наприклад, у США більше ніж 80% коледжів фінансуються через федеральні студентські позики).

У реальному житті системи вищої освіти чи окремі вищі навчальні заклади не зосереджені в якомусь лише одному секторі, деякі з них можуть бути представлені одразу в чотирьох. Наприклад, скандинавські системи підпадають під другий, соціал-демократичний режим-сектор, де послуги вищої освіти є неринковим товаром і створюються в державному секторі, але при цьому активно застосовуються методи конкуренції з третього сектору.

Глобальні суспільні блага

У міжнародній сфері аналізувати відмінності між суспільним та приватним варто з точки зору економічного підходу Самуельсона. Глобальні товари як правило є неконкурентними та невичерпними, тобто доступними для більшості населення у світовому масштабі. Вони впливають більше ніж на одну групу країн.

Нації відрізняються між собою власним внеском до загального потоку знань, ідей та людей, які залучені у сферу освіти та досліджень. Наприклад, контент знань з лінгвістики та культурології найбільш повний лише у певних країнах, особливо в США. Виникає закономірне питання, чиєю власністю є глобальні суспільні товари?

Для викладачів, які спілкуються, скажімо, іспанською, англійська мова є загальним суспільним благом для поширення своїх ідей, проте це благо має і негативний наслідок, бо унеможливлює поширення знань саме іспанською на міжнародному рівні. Це може знижувати унікальність знань, які генеруються на місцевому рівні. Розвинуті країни є свідками відтоку мізків до світових мегаполісів, що є також негативним наслідком функціонування глобальних суспільних товарів.

У той же час, існує багато неформальних комунікативних спільнот, які розширюють сучасні кордони спілкування. Світові “квазіспільноти” включають в себе комунікативні мережі Google та Facebook (які знаходяться між 1 та 4 секторами). Проте зв’язки у таких спільнотах є відносно слабкими (рамки не є такими чіткими, як в національному устрої), внаслідок чого суспільні справи не завжди сприймаються як скоординовані дії.

Комунікативні спільноти не є державою. Вони не зобов’язані реагувати на суспільну думку, хоча і є комерційно чутливими до неї. Однак ці недержавні спільноти руйнують кордони між національними політиками різних країн, впливаючи на державні інституції. Подібним чином міжнародні відносини між університетами руйнують відносини в системі нація-нація.

Висновки та перспективи подальших досліджень

Визначити, політичною чи економічною є природа вищої освіти, можливо шляхом аналізу того, чи практикуються в цій сфері методи ринкової конкуренції, або чи така діяльність сконцентрована в державному секторі. При цьому питання фінансування вищої школи є вторинними.

У той час, як державне фінансування є природнім для сектору 2, воно може бути зміненим у секторі 3 та можуть існувати комерційні витрати в секторі 4. Однак ситуація може змінюватися від країни до країни. Освітні системи світу по-різному співвідносять питання, які варті політичної та державної підтримки чи потребують приватної ініціативи.

Сферою подальших досліджень може стати розробка мультипозиційного підходу до розуміння суспільного та приватного у вищій освіті, який би ґрунтувався на єдності та різноманітності національних і міжнародних благ у вищій освіті та дослідженнях.

Література

Buchanan, J., and G. Tullock. 1962. The Calculus of Consent. Anna Arbor: University of Michigan Press.

Dewey, J. 1927. The Public and its Problems. New York: H. Holt. Reprinted by Ohio University Press.

McMahon, W. 2009. Higher Learning Greater Good. Baltimore, MD: The Johns Hopkins University Press.

Mauss, M. [1954] 1990. The Gift: Forms and Functions of Exchange in Archaic Societies. Translated by I. Cunnison. London: Routledge.

Ostrom, E. 2010. Beyond Markets and States: Polycentric Governance of Complex Economic Systems. American Economic Review 100: 641–72.

Samuelson, P. 1954. “The Pure Theory of Public Expenditure.” Review of Economics and Statistics 36 (4): 387–9.

 

Оригінальне джерело – Simon Marginson. Public/private in higher education: a synthesis of economic and political approaches / Studies in Higher Education, 2016.

Представлений матеріал не є офіційним перекладом оригінального джерела, подається в скороченому вигляді, у форматі наукового огляду з викладом ключових тез та основного змісту роботи!

Саймон МАРДЖИНСОН
Інститут освіти при Університетському коледжі Лондона, Лондон, Велика Британія

Огляд дослідження здійснила

KovalАнжела КОВАЛЬ

Студентка КНЕУ імені Вадима Гетьмана
Науковий оглядач сайту Освітні тренди

Верстка і загальна редакція тексту – Володимир САЦИК

Share