• Home »
  • Освітні реформи »
  • Чи стане вчитель самодостатньою особистістю, дитина щасливою, а держава успішною з таким Законом про освіту?
Чи стане вчитель самодостатньою особистістю, дитина щасливою, а держава успішною з таким Законом про освіту?

Чи стане вчитель самодостатньою особистістю, дитина щасливою, а держава успішною з таким Законом про освіту?

‹ Наталія ЧУПРИНА ›

Невідповідності у Проекті Закону “Про освіту“, надто “закручена” преамбула Закону, розділ “сертифікація педагогічних працівників” і власне бачення дали поштовх думкам автора в частині оцінки сучасного ходу реформи середньої освіти в Україні, познайомитися з якими пропонуємо читачам

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Чи можна дійти згоди навіть з концептуальних питань Закону України “Про освіту”, якщо ми вкладаємо дуже різне розуміння до одних і тих самих понять? – пише український освітній експерт Володимир Бахрушин. Саме так – “освітня послуга”, “суспільне благо”, “замовники освіти”, “сертифікація”, “кошти за дитиною” –  чи дійдуть законотворці порозуміння?! Чи стане вчитель самодостатньою особистістю, яка надає якісні освітні послуги тим, кому вони потрібні?! Чи зможе він самостійно будувати свою стратегію розвитку, сертифікуватись і вдосконалюватись, виконуючи замовлення своїх послуг державою, навчальними закладами, батьками, роботодавцями, громадою, молоддю, дітьми?! Чи може держава сформулювати своє “замовлення”? Чи знає вона його взагалі?! Можливо, в цьому проблема?! Чи потрібен батькам документ про “підвищення кваліфікації” вчителя для замовлення освітніх послуг для себе і своєї дитини?!  І що ж таки потрібно від освіти державі, роботодавцю, батькам, громаді, дітям?!

Коли пишуть, що дитина хоче отримати в школі знання, можна тільки посміхнутись.  Дитина хоче, щоб їй було цікаво, щоб її життя було радісним і живим, щоб в її бажанні пізнати себе і все навкруги та в її питаннях “чому?” в неї була можливість шукати і знаходити відповіді. І творити, і досягати, і спілкуватись, і грати, і радіти. І вона не хоче “готуватись до школи”, “готуватись до життя”! Що це за вічні “процеси майбутнього”?

Не буду піднімати питання відповідності і узгодженості різних розділів законопроекту між собою та з тією самою преамбулою, яка має містити головне, на мій погляд – “задля чого пишемо” і потребу постійно перевіряти, чи  виконує той чи інший розділ заявлену мету. В полі моєї уваги мета та кадровий потенціал, його розвиток і, власне, майбутнє.

Авторська рефлексія

Роль вчителя змінилась, а якою вона має бути в нас ніяк не визначать. Істина в тому, що якщо так і буде продовжуватись далі, вчитель стане просто непотрібним і, навіть, атестат про загальну середню освіту слідом за дипломом перетвориться в непотрібну “корочку”. Майже всі розуміють, що надважливим вже сьогодні є володіння навичками, причому не стільки професійними, скільки життєвими, відомими як “soft skils“. І?!… Всі усвідомлюють, що гостра потреба є вже сьогодні! Роботодавця  давно вже цікавить більше саме це! Можливо тому і дипломи вже при влаштуванні на роботу майже нікого не цікавлять. (Ну крім освітньої галузі … але це питання часу). Ми вже запізнюємось! Чи знаходимо відображення цього в проекті закону, який пишеться в епоху інформаційного розвитку суспільства? Чи відображає він цю епоху і її задачі? Чи є розуміння, що мислення людини – наш основний потенціал і розвиток цього навику має бути в пріоритеті?

Я не знаю, скільки узгоджувався і корегувався перший абзац проекту Закону, але я б його виклала одним реченням – метою освіти є розвиток творчого потенціалу людини як особистості. Все! Для розвитку держави і суспільства важливо? Так! Для батьків і громади важливо? Так! Для роботодавця і розвитку його справи? Так! Для власного щастя? Так! Чому ми маємо у свідомому віці, “набивши гуль”, здобувши розчарувань і помилок, починати шукати свій творчий потенціал, шляхи реалізації себе та досягнення життєвого успіху? І яка від цього користь державі? Чи “користь” – це погане слово?

Чи є розуміння, що на кожне слово варто давати відповідь “як це?”, “це про що?”. Можливо, тоді в нас обмежиться тяга до “декларативних творів”. Намагаюсь також зрозуміти зміст статті 48 … Чи “працює” вона на виконання заявленої мети освіти? Про що вона і як же там відображена “значуща роль нового образу вчителя”, до якого ми всі прагнемо?

Проект Закону України “Про освіту”, стаття 48: Сертифікація педагогічних працівників

1. Сертифікація проводиться з метою оцінювання здатності педагогічних працівників системи дошкільної, середньої та професійної (професійно-технічної) освіти здійснювати педагогічну діяльність у відповідності до професійних стандартів педагогічної діяльності. Порядок проходження сертифікації та професійні стандарти педагогічної діяльності затверджує центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки.

2. За результатами сертифікації педагогічному працівнику присвоюється певна кваліфікаційна категорія.

3. Педагогічні працівники системи дошкільної, середньої та професійної (професійно-технічної) освіти зобов’язані кожні п’ять років проходити сертифікацію, за результатами якої особа може підтвердити раніше присвоєну кваліфікаційну категорію або отримати іншу категорію. Органи управління освітою та заклад освіти зобов’язані створювати умови для проходження такої сертифікації педагогічними працівниками. У разі непроходження сертифікації або виявлення за її результатами невідповідності займаній посаді може бути прийнято рішення про розірвання трудового договору з додержанням вимог законодавства про працю.

4. При сертифікації для роботи у закладах дошкільної, середньої, позашкільної, професійної (професійно-технічної) освіти перевірці підлягають знання та навички зі змісту та методики навчання і знання з предмету (предметів), які викладає чи планує викладати педагогічний працівник.

5. За результатами сертифікації особі видається сертифікат, який є дійсним протягом п’яти років.

6. Особа, яка п’ять і більше років не здійснювала педагогічну діяльність, може бути призначена на посаду педагогічного працівника лише після проходження сертифікації.

7. Заклад освіти при оголошенні конкурсу на заміщення вакантної посади встановлює вимоги до рівня кваліфікації особи.

8. Особа, яка не має вищої педагогічної освіти, для здійснення педагогічної діяльності зобов’язана пройти сертифікацію у встановленому цією статтею порядку.

На жаль, зрозуміло лише наступне – є наявна спроба замінити слово “атестація”  на слово “сертифікація” без зміни суті. Все!

Цікавий пункт 48.8: “особа, яка не має вищої педагогічної освіти, для провадження педагогічної діяльності зобов’язана пройти сертифікацію у встановленому цією статтею порядку”. Тобто, він дає мені право, не маючи вищої педагогічної освіти, здійснювати “педагогічну діяльність”? Але ж знову багато питань.

На жаль, мова йде лише про “професійні стандарти педагогічної діяльності” та про те, що “перевірці підлягають знання та навички із змісту та методики навчання і знання з предмету (предметів)” в той час, коли при влаштуванні на будь-яку роботу роботодавців вже більше цікавить володіння саме “soft skils“. А ми все про “знання предмету”…

То як же “всебічний розвиток людини як особистості та найвищої суспільної цінності, розвиток її розумових і творчих здібностей, професійних знань і компетентностей, забезпечення її успішної соціалізації у мінливих соціальних умовах, сприяння розвитку особистостей, готових до свідомого суспільного вибору, діяльності в умовах громадянського суспільства для примноження інтелектуального і культурного потенціалу Українського народу і забезпечення сталого людського розвитку в Україні”?

Чи почне вчити “soft skils” школа, чи стане це ключовою “професійною компетенцією” вчителя, чи буде освіта продукувати “фахівців розвитку кадрів”, чи все це залишиться в питаннях “самоосвіти особистості”, яка хоче реалізуватись і досягти успіху?

Але саме ці питання мене хвилюють і саме над ними особисто працюю. І дуже хочу, щоб в нас формувалось і було розуміння, що незалежно від того, буде прийнятий закон чи ні і який саме, ми маємо діяти, брати відповідальність на себе за своє життя, свій успіх, розвиток, розвиток власних дітей, власної держави, встановлювати свої “планки” і створювати умови “неповернення”. Ми маємо стати рушійною силою і затребуваною освітянською спільнотою майбутнього.

Замість висновку

Шлях до розвитку не зупинити, хоче це хтось чи ні. Освіта – це інвестиційна галузь, а зараз, коли мислення стає основним капіталом суспільства – тим більше. Чим швидше ми прийдемо до цього розуміння, тим більше буде у нас шансів і можливостей. Зараз питання в тому, чи буде це “мертвонароджений” закон чи прогресивний, який дасть поштовх розвитку всієї України? І в наших силах це зробити.

Саме тому хочеться реалізувати ідею проведення І Всеукраїнського конгресу відповідальних вчителів, ініційовану Громадським освітнім Рухом на сторінках Фейсбук. Ми є! І маємо поєднати навколо освіти спільні зусилля освітян, батьків, громади, бізнесу, держави. Чи зможемо?!

Працюю над Концепцією розвитку педагогічних кадрів. Отже, далі буде …


Наталія ЧУПРИНА

Тренер, сертифікований коуч, фасилітатор
Консультант з питань розвитку навчальних закладів і педагогічного персоналу
Керівник Креатив-центру “Простір розвитку особистості”
Співзасновник Школи освітнього коучингу
Засновник Громадського Освітнього Руху

Share