Інституціональні перетворення вищої освіти України

Інституціональні перетворення вищої освіти України

‹ Андрій СТАВИЦЬКИЙ ›

Імплементація Закону України “Про вищу освіту” вимагає не тільки чітких та узгоджених дій всіх зацікавлених сторін з поставлених нормативним актом завдань, але й усвідомлення нових загроз та проблем, які виникають у процесі роботи за новими правилами. У роботі аналізуються питання, пов’язані з підвищенням якості освітніх послуг і конкурентоспроможності українських університетів: проблема вимірювання досягнень науковців та ефективного використання навчальних годин; шляхи сприяння науковому розвитку співробітників вишів; принципи винагородження студентів і виплати коштів за державним замовленням.

В Україні 2014 рік був надзвичайно багатим на численні зміни політичного, економічного та наукового життя. Всі перетворення відбувалися із шаленою швидкістю, процеси вимагали термінових і не завжди продуманих рішень, імплементація яких призводила до нових проблем. Очевидно, що в умовах, коли відбулася революція, фактично розпочалася війна, частина території окупована, швидкі рішення мають перевагу над оптимальними. Проте у середньостроковій перспективі необхідно проводити комплексний аналіз прийнятих рішень, досліджувати рівень виконання раніше ухвалених постанов та законів.

Як відомо, у середині 2014 року був прийнятий “Закон про вищу освіту” у новій редакції, яка сприяє розширенню автономії вузів, тобто “відповідальності вищого навчального закладу у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління” [1]. Як показує практика, користуватися свободами можна по-різному, а тому не виключена ситуація, коли університети країни будуть розвиватися у зовсім різних напрямах.

У статті зроблена спроба показати загрози для виконання нового Закону про вищу освіту в Україні, а також дослідити, як доцільно удосконалити наукову та освітню діяльність в країні.

Робота Національної команди з реформи вищої освіти

Підготовка до нового Закону була дуже важкою та довгою. Різні варіанти нової його редакції пропонувалися ще з початку 2001 року. На жаль, більшість університетів у той час ставили стратегічну мету — розширити можливості для залучення якомога більшого числа студентів-контрактників, що дозволяло збільшувати фінансові надходження. Ця стратегія була підтримана великим лобі у кількох скликаннях українського парламенту, що майже унеможливлювало необхідні еволюційні зміни. Затримка з прийняттям необхідних змін привела до значного збільшення числа вузів, більшість з яких функціонували досить неефективно і з низькою якістю освіти.

Українська влада і Міністерство освіти і науки в тому числі зрозуміли загрозу низької якості вищої освіти в цілому, намагаючись зробити кілька кроків для зміни структури національної освіти. Зокрема, Україна приєдналася до Європейського інституту національних команд з реформи вищої освіти. Така команда залучається для стимуляції відповідних пропозицій для зміни існуючих нормативних актів. За допомогою команди Національних експертів МОН України створило кілька робочих груп.

Перша займалася розробкою англо-українського Глосарію Болонських термінів [2], в якому коротко викладено основні 138 визначень, що дозволило експертам здійснювати однозначну комунікацію. Слід зазначити, що навіть в даний час багато українських науковців використовують багато термінів з помилковим значенням, без повного розуміння концепції Болонського процесу. Публікація Глосарію допомогла основним зацікавленим сторонам спілкуватися однією мовою. Це видання виявилося настільки корисним, що у 2014 році було здійснено друге видання з врахуванням змін, що відбулися за попередні 3 роки [3].

Друга робоча група була створена для розвитку національної рамки кваліфікацій (НРК). Цей документ було затверджено постановою Кабінету Міністрів України у 2011 р, він визначив принципи єдності для рівнів освіти в Україні, створив передумови для дискусії щодо необхідної структури української освіти. Прийняття НРК стимулювало перехід до компетентнісного підходу для опису всіх рівнів освіти, і, отже, для всіх навчальних програм.

Третя група була створена для забезпечення експертизи проекту Закону про вищу освіту. Життя цієї групи була найдовшим у порівнянні з іншими, адже знадобилося більше 5 років для підготовки законопроекту, який міг бути запропонований на розгляд парламенту.

Нарешті, після кількох років роботи, а також суттєвої політичної зміни в країні, новий Закон був прийнятий. Слід відзначити, що зміни в системі освіти відповідно до нового Закону мають революційну, а не еволюційну природу, до чого виявилися неготовими як частина університетів, так і інші зацікавлені сторони. Звичайно, це створює багато проблем і затримок з його виконанням. Це дослідження намагається відобразити деякі загрози реалізації нового Закону про вищу освіту в Україні та дослідити відповідні шляхи поліпшення наукової та освітньої діяльності в країні.

Оцінка якості роботи викладачів

Одним із критеріїв оцінки діяльності викладачів та науковців є індекс цитування. Найбільш популярні зарубіжні бібліометричні бази даних — WoS та Scopus, що враховують статті та бібліографічні посилання на статті з журналів, включені в ці бази. Академія Гугл проводить моніторинг Інтернет-ресурсів, тому дає перелік цитувань не тільки статей, але й книг. Для аналізу, крім числа публікацій та їх цитувань, часто застосовується індекс Гірша науковця й імпакт-фактор журналу, в якому надруковано статтю. Наприклад, імпакт-фактор — чисельний показник важливості наукового журналу. Він розраховується на основі трирічного періоду як відношення числа цитувань протягом одного року журнальних статей двох попередніх років до загального числа статей цього журналу. Очевидно, що такий підхід має достатньо багато недоліків, зокрема, при його розрахунку не враховується якість досліджень, стандартна частота публікацій у різних галузях науки.

Намагання оцінювати роль викладачів та науковців за наведеними показниками виявляється хибною з багатьох причин. Зокрема, монополізація розрахунку цих параметрів створює невичерпні можливості для корупції та отримання надприбутків певними видавцями журналів. На сьогодні в Україні вже створені так звані “консультативні” фірми, які пропонують “послуги” з публікації статей у журналах з високим імпакт-фактором. Звичайно, можна говорити про те, що у середньостроковій перспективі ситуація може стати більш прозорою, але на сьогодні ці показники не в повній мірі відображають важливість та якість наукових досліджень.

Вимоги щодо розрахунку цих показників приводять до парадоксальних наслідків. З одного боку, зростає кількість публікацій, бо всі намагаються отримати певні посилання на свої статті. З іншого боку, якість цих публікацій та їх відмінність від попередніх результатів падає. Це пов’язано з тим, що досліднику стає невигідним швидко отримувати якісні результати, йому набагато вигідніше зробити багато маленьких кроків, але кожен з них опублікувати. Головна мета наукового дослідження має полягати у розв’язанні певної наукової чи практичної проблеми. Як правило, процес її розв’язання починається з певної доповіді на конференції, наукової дискусії, публікації у тематичному збірнику. Проте ці роботи не враховуються при розрахунку результату діяльності науковця. Це призводить до того, що замість дискусійних тез публікуються або не повністю підготовлені в плані реальних результатів статті в журналах, або переписані іншими словами результати власних попередніх робіт.

Дуже часто наукові прориви створюють нові напрями досліджень. Але й тут, як правило, відбувається публікація тез доповідей, збірників, монографії, підручника, оскільки на широке застосування може розраховувати тільки те знання, що включено в навчальний процес й увійшло в свідомість наступного покоління фахівців. Як бачимо, публікація статей при цьому не має критичного значення [4]. Можна також додати, що принципово нові види робіт наукові журнали часто просто відхиляють через їх незвичний характер представлення.

Особливу увагу слід приділити боротьбі з плагіатом. Для цього необхідно створювати спеціальну державну базу даних наукових робіт, що буде перевіряти на наявність плагіату не тільки дисертації, наукові статі, але й дипломні роботи випускників. На жаль, цю роботу на варто зараз передавати університетам, оскільки при відсутності реальних розробок впровадження таких систем розтягнеться на десятиріччя.

Таким чином, для коректного оцінювання діяльності роботи викладачів та науковців треба переглянути вимоги щодо публікацій наукових результатів.

Окремі проблеми автономії університетів

Збільшення автономії ВНЗ несе ще одну значну проблему, принаймні у короткостроковій перспективі. Згідно з новим Законом університети самі видають дипломи про закінчення навчання. Згідно з п. 6 ст. 7 Закону, “Документ про вищу освіту державного зразка видається вищим навчальним закладом тільки за акредитованою освітньою програмою. За неакредитованою освітньою програмою вищі навчальні заклади виготовляють і видають власні документи про вищу освіту у порядку та за зразком, що визначені вченою радою вищого навчального закладу”. В умовах сьогодення це означає, що автономним вишам просто невигідно підвищувати якість навчання. Навпаки, їх більше цікавить кількість контрактників, яким можна дати мінімальний рівень освіти. На жаль, без реальної конкуренції між університетами, без боротьби за значимість власного диплома цю проблему не вирішити. Проте до цієї конкуренції ВНЗ ще не готові.

Ситуація на сході країни якраз і засвідчила, що в Україні вищі навчальні заклади не замінюють один одного, а лише доповнюють. Якщо в європейському освітньому просторі студенти мають можливість фактично змінити виш, користуючись системою накопичення кредитів (ECTS), то в наших реаліях цього немає. Таким чином, фактична зупинка роботи ВНЗ на сході країни не дає можливості залучити студентів до інших закладів через некоректно побудовану систему фінансування університетів. На сьогоднішній день ця проблема розв’язується додатковими постановами та роз’ясненнями Міністерства освіти і науки України, але в перспективі її слід розв’язати системно.

Якщо держава відійде від системи державного замовлення по університетах та перейде до системи оплати реальних бюджетних місць, то університети будуть вимушені боротися за кожного студента. В той же час нині, якщо держава оплачує бюджетне місце бакалавра вузу, то вона перераховує гроші протягом 4 років, тобто не стимулює перехід студента до іншого ВНЗ, принаймні на 1–2 семестри. Така ситуація, на жаль, суттєво знижує можливості для мобільності студентів не тільки за кордон, але й всередині країни, без розвитку якої не можна говорити про зростання конкуренції між університетами.

Очевидно, що окреслена проблема вимагає значного уточнення поняття “стипендія”. По-перше, стипендії виплачує університет за рахунок коштів державного та/або місцевого бюджетів. Це означає, що за умови отримання стипендії студент вже “прив’язаний” до певного ВНЗ, оскільки ці гроші нереально перевести до юрисдикції іншого регіону. Таким чином, наявність стипендій є перешкодою для внутрішньої мобільності студентів.

По-друге, ця система ніяким чином не сприяє якісному навчанню. До прийняття нового Закону стипендії отримували всі студенти, які мали середній бал не нижче 4,0. Очевидно, що це створювало певну соціальну напруженість та стимулювало прояви корупції. У новій редакції Закону стипендії отримують незалежно від отриманих оцінок не менше двох третин студентів кожного курсу. На жаль, у Законі записано саме “кожного курсу”, а не “кожної спеціальності”, що призведе до того, що простіші спеціальності будуть отримувати стипендії практично у повному обсязі, а складні — майже не будуть. Іншими словами, виникає ситуація, коли студенти обиратимуть спеціальності для вступу не за уподобаннями чи здібностями, а за легкістю навчання. В той же час слід визнати, що певна частина студентів через майновий стан своїх батьків не потребує стипендій взагалі.

Тому, на мою думку, потрібно переходити від системи виплати стипендій через університети до системи отримання державних та недержавних грантів. Таку систему можна організувати різними методами. По-перше, загальна державна агенція може видавати семестрові гранти на навчання чи підтримку навчання. По-друге, частина студентів може отримувати державні кредити на навчання, які треба повертати впродовж 10–30 років після отримання диплому. По-третє, студенти можуть отримувати гранти від недержавних фондів та благодійних організацій, що підтримуватимуть студентів певних галузей. Подібна система передусім розширить можливості мобільного навчання, адже перевести частину гранту з одного ВНЗ до іншого набагато простіше, ніж перевести бюджетне місце. Ще однією перевагою буде перспектива частину навчання здійснювати за кордоном.

Наявність подібної системи сприятиме розвитку реальної конкуренції між ВНЗ, скороченню їх кількості, укрупненню, підвищенню якості освіти, конкуренції дипломів. У той же час необхідно розробити механізми захисту університетів від недобросовісного навчання студенів. Зараз виникає парадоксальна ситуація, коли університети не відраховують студентів, що не складають іспити, аби зберегти гроші від контрактників чи бюджетне фінансування. У деяких вишах чітко зрозуміли, що якщо відраховують 4–5 студентів, то треба скорочувати одного викладача. Очевидно, що така нормативна база повністю застаріла і ніяк не сприяє підвищенню якості освіти.

Ще одним завданням є оптимізація чисельного та якісного складу науково-педагогічних працівників. Запровадження нового переліку спеціальностей в Україні, максимально наближеного до МСКО-2013, суттєво скоротило їх кількість. Якщо раніше для кожної випускової спеціальності існували відповідні кафедри, то на сьогодні більшість з них не будуть такими, що формують навчальні плани. Відповідно, виникає конфлікт між обранням набору навчальних дисциплін для студентів та розміром навчального навантаження для членів кафедри. Також, згідно з новими правилами, не менше 25% навчального навантаження студента має припадати на курси за вибором, що ще більше ускладнює проблему коректного розподілу роботи науково-педагогічних працівників. Для вирішення цієї проблеми пропонується ввести інститут координаторів навчальних програм, які будуть відповідати за наповнення програми, роботу зі студентами, їхню мобільність, конкурентоспроможність програми. У той же час завідувачі кафедр мають сконцентруватися на наукових розробках, грантах, підвищенні кваліфікації підлеглих.

Висновки

Прийняття нового Закону про вищу освіту в Україні хоча і дало можливості революційним перетворенням в галузі, але вимагає значної роботи по досягненню поставлених цілей, швидкого переходу до нових форм роботи. Більшість з розглянутих питань доводиться розв’язувати вже протягом поточного навчального року, оскільки значна частина перехідних вимог Закону вступила в дію з 1 вересня 2015 року. Проведення відповідних інституціональних змін допоможе суттєво підвищити ефективність роботи вищих навчальних закладів та якість освіти в Україні.

 

Джерела

1. Закон України від 01.07.2014 р. № 1556-VII “Про вищу освіту” // Відомості Верховної Ради України. — 2014. — № 37-38. — http://zakonrada.gov.ua/laws/show/1556-18.

2. Національний освітній глосарій: вища освіта / авт.-уклад. : І. І. Бабин, Я. Я. Болюбаш, А. А. Гармаш й ін.; за ред. Д. В. Табачника і В. Г. Кременя. – К. : ТОВ “Видавничий дім “Плеяди”, 2011. – 100 с.

3. Національний освітній глосарій: вища освіта / 2-е вид., перероб. і доп. / авт.-уклад. : В.М. Захарченко, С.А. Калашнікова, В.І. Луговий, А.В. Ставицький, Ю.М. Рашкевич, Ж.В. Таланова / За ред. В.Г. Кременя.– К. : ТОВ “Видавничий дім “Плеяди”, 2014.– 100 с

4. Орлов А.И. Критерии выбора показателей эффективности научной деятельности // Контроллинг. – 2013. – No.3(49). – С.72-78.

 

Стаття підготовлена за матеріалами тез до Міжнародної конференції Реформа вищої освіти в Україні: критичні питання у сфері законодавчих та інституційних трансформацій (28-29 травня 2015 року).

 

Андрій СТАВИЦЬКИЙ
Кандидат економічних наук, доцент кафедри економічної кібернетики
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Національний експерт з реформування вищої освіти в рамках Болонського процесу

E-mail: a.stavytskyy@gmail.com

Share