Вища освіта під ударом

Вища освіта під ударом

‹ Іммануїл ВАЛЛЕРСТАЙН ›

Розвиток університетської освіти протягом XX-XXI століть характеризується динамічністю та нерівномірністю, постійною зміною періодів експансії та скорочення у діяльності університетів, синхронно до коливань кон’юнктури світової економіки. Відповіддю на такі виклики з боку вищої освіти стала її приватизація, яка набула глобальних масштабів. Сучасний університетський заклад постає як повноцінний учасник економічної системи, вимушений розбудовувати свою діяльність за ринковими принципами, часто на шкоду своєму інтелектуальному життю.

Упродовж тривалого періоду часу у світі існувало лише декілька університетів. Загальна чисельність студентів у них була незначною. Ця невелика група студентів походила в основному із вищих соціальних класів. Навчання в університеті асоціювалось із великим авторитетом і привілеями. Такий стан справ почав докорінно змінюватися після 1945 року. Кількість університетів стала значно збільшуватися, а чисельність осіб різного віку, які навчалися в університетських закладах, все більше зростала. Крім того, такі тенденції вийшли за межі тієї невеликої на той час когорти країн із давніми і розвинутими університетськими традиціями. Вища освіта невпинно стартувала по всьому світу, набувала свого поширення у все більшій кількості країн, які до 1945 року або взагалі не мали своїх університетів, або їх число було мізерним.

breveon1289Тиск у напрямку розширення університетської освіти розпочався як “зверху”, так і “знизу”. “Зверху” уряди все більше усвідомлювали важливу потребу у збільшенні кількості випускників ВНЗ для забезпечення здатності своїх країн конкурувати у сфері технологій за умов динамічного зростання світової економіки (“світ-економіки”). “Знизу” значна кількість світового населення, яке представляло середній клас і нижчі його верстви, також наполягали на вільному доступі до вищої освіти щоби суттєво поліпшити свої економічні та соціальні перспективи.

Вражаюча експансія університетів стала можливою завдяки наймасштабнішому у сучасній історії світ-системи розширенню світ-економіки після 1945 року. Університетам отримали доступ до значних фінансових ресурсів, практичне освоєння яких відбувалось з особливим піднесенням та ентузіазмом.

Звичайно, такі події певною мірою обумовили зміни самих університетських систем. Окремі університети стали набагато більшими за своїми розмірами і почали втрачати ті якості згуртованості, які були притаманні меншим закладам. Соціально-класова структура студентського загалу, а згодом і професури, еволюціонувала. У багатьох країнах університетська експансія не тільки означала скорочення відповідної монополії вищих верств населення в особі студентів, викладачів та управлінців, але й часто свідчила про те, що більш широкий доступ до вищої освіти отримували “міноритарні” соціальні групи та жінки, яким раніше це повністю або принаймні частково не дозволялося.

Однак, така райдужна картина в цілому мала місце лише десь до 1970 року. Перш за все світ-економіка вступила у фазу свого довгострокового застою. І поступово сума грошей, яку отримували університети, в основному у формі державного фінансування, стала зменшуватися. Водночас витрати на вищу освіту продовжували зростати, а тиск “знизу” на подальше розширення сфери освітніх послуг сильнішав. У дійсності, спостерігалися два взаємно протилежних тренда – зменшення грошей і збільшення видатків.

Упродовж всього часу до початку XXI століття ця ситуація лише ускладнювалася. Як університети з нею справилися? Одним із основних способів було те, що ми звикли називати “приватизацією”. Більшість університетів до 1945 року, і навіть до 1970 року, були державними інституціями, за виключенням США, які мали велику кількість недержавних вищих навчальних закладів, більшість з яких походили від різноманітних релігійних організацій. Але навіть на базі цих американських приватних інституцій університети розбудовувались як некомерційні структури.

Приватизаційні процеси по всьому світу привели до таких наслідків: по-перше, почали з’являтися вищі навчальні заклади, ключовою метою яких було отримання прибутку. По-друге, державні університети все більше вдавалися до практики пошуку і залучення коштів від корпоративних донорів, у результаті чого останні інтегрувалися у систему внутрішнього управління університетів. І по-третє, вузи стали патентувати наукові винаходи і відкриття своїх дослідників і услід за цим, подібно до підприємств, перетворювались у повноцінних учасників/гравців економіки.

За умов недостатності грошей, або принаймні, в ситуації, подібній до такої, університети трансформувалися в інституції, які нагадували типові бізнес-структури. Найвищі адміністративні посади в університетах і на факультетах, які раніше традиційно обіймалися ученими, стали очолювати представники з бізнесу, не пов’язані з університетським життям. Вони займалися пошуком фінансових ресурсів, але разом з тим встановлювали й власні критерії виділення грошей.

На таких засадах відбувалась й оцінка усіх університетів та факультетів – з точки зору віддачі на інвестовані грошові кошти. Подібного роду оцінки проводились за критеріями, як-то чи багато студентів бажали навчатися за тими чи іншими напрямами, або наскільки значимими були результати досліджень відповідних університетів чи факультетів. Інтелектуальне життя сприймалося як псевдо-ринковий критерій. Навіть результати вступної кампанії вимірювалися через те, яке надходження коштів забезпечували альтернативні методи рекрутингу студентів.

І коли коштів генерувалося недостатньо, університети опинялися під ударом зі сторони в основному антиінтелектуальної ультраправої спільноти, яка класично вбачала в університетах світські, антирелігійні інституції. Університет як критична інституція, що покликана критикувати домінуючі групи та домінуючі ідеології суспільства, завжди зустрічав опір і репресії з боку держав та еліт. Але сила виживання університету крилася у його відносній фінансовій автономії, яка базувалась на відносно низькому рівні витрат у своїй поточній діяльності. Але таким був університет у минулому, таким не є уже сьогодні і не буде завтра.

Загалом, розглянуту ситуацію можна списати на як просто ще один аспект глобального хаосу, в якому ми нині живемо. Однак за дуже важливим виключенням – університети повинні відігравати роль того головного інституту (звичайно, не єдиного), місія якого – аналізувати реалії нашої світ-системи. Зокрема, аналізувати можливі шляхи і методи успішного переходу до нового і, сподіваюся, кращого, світового порядку. На даний момент той безлад і хаос, який має місце в університетах, не долається, як і зрештою потрясіння у сучасній світ-економіці. І навіть ще менше уваги приділяється цьому.

 

Переклад і підготовка матеріалуВолодимир Сацик

Оригінал публікації: Immanuel Wallerstein. Higher Education Under Attack

Share