• Home »
  • Огляди »
  • Зовнішня оцінка якості вищої освіти в Україні: що може бути змінено?
Зовнішня оцінка якості вищої освіти в Україні: що може бути змінено?

Зовнішня оцінка якості вищої освіти в Україні: що може бути змінено?

‹ Олена ПАНИЧ ›

Мета статті полягає в тому, щоб з’ясувати, на яких засадах в Україні може бути сформований інститут незалежної оцінки якості вищої освіти. Актуальність цього питання визначається практичною потребою удосконалення політики управління якістю освіти як невід’ємної частини освітньої реформи. У статті розглядаються проблеми недосконалості інституту державної акредитації ВНЗ, інтереси стейкхолдерів у забезпеченні якості вищої освіти, місія незалежних агенцій оцінювання якості, міжнародний аспект та вплив зовнішньої оцінки якості освіти на довіру до навчальних закладів.

Недосконалість інституту державної акредитації закладів вищої освіти

Ідеальне формулювання завдання акредитації (програм або інституцій) вищої освіти полягає в тому, що акредитація – це “система контролю якості освіти, яка дозволяє врахувати інтереси всіх, зацікавлених у розвитку освіти, сторін і поєднує суспільну та державну форми контролю” [1, с. 111.]. Інститут державної акредитації закладів вищої освіти сформувався в Україні, як і в деяких інших країнах пострадянського простору, у 1990-ті роки. Його початкова мета – гарантувати вступникам і абітурієнтам, що освіта, яку надають нові (особливо приватні) вищі навчальні заклади, відповідає певним, встановленим більш-менш офіційно, стандартам [2]. Відтак, державна акредитація виявилась функціонально затребуваним інститутом, легітимність якого до сьогоднішнього дня нічим не підважена. Проте останніми роками інститут державної акредитації закладів вищої освіти виявив свою неефективність.

Акредитація по-українськи

Акредитаційні процедури, що практикуються в Україні і запозичені із західних моделей, на практиці не працюють на покращення якості освіти. Вочевидь для цього є декілька причин. Перша з них – це абсолютна монополія держави вирішувати кому і на яких умовах надавати акредитацію. Неконкуретність і монопольність самого механізму акредитації, а також його непрозорість і непідзвітність, стали причиною багатьох зловживань і корупції, а також байдужості і пасивності як споживачів, так і академічного середовища, стосовно питань гарантування якості освіти.

Другою вагомою причиною стала зарегульованість стандартів вищої освіти. Вимоги до вищих навчальних закладів ускладнювалися практично постійно протягом останніх років, але це не сприяло покращенню якості освіти і не запобігало відтоку кадрів з вищих навчальних закладів, а призвело лише до посилення бюрократизації і витонченості корупційних схем. Безальтернативність інституту державної акредитації закріпилася за допомогою такого феномену як “диплом державного зразка” [3]. Оскільки саме від наявності такого диплому залежить працевлаштування, то це спричинило таке явище як “дипломна хвороба”: попит на вищу освіту став масовим і майже зовсім незалежним від її якості, до розвитку якої остаточно втратились стимули.

Звичайно, інститут державної акредитації все ще виконує певні функції захисту інтересів різних зацікавлених сторін, зокрема, ВНЗ, які завдяки йому отримують офіційне визнання та почувають себе легітимними на ринку освітніх послуг, а також студентів, які вірять, що хоча б мінімальні стандарти вищої освіти в акредитованих закладах будуть дотримані. Проте потреба в вагомих змінах підходів до акредитації назріла. Інтуїтивно цю потребу відчули творці нового Закону про вищу освіту, які, втім, не насмілилися запропонувати радикальних змін у цьому питанні. Зокрема, вони не змогли уявити собі процес акредитації недержавним і децентралізованим, тобто, як можна припустити, монополія держави на оцінювання якості вищої освіти найближчим часом буде зберігатися, а відтак збережуться і більшість спричинених нею зловживань.

Прогресивним моментом є прописаний у Законі механізм залучення до процесу акредитації та оцінки якості освіти різних зацікавлених сторін, таких як “представники держави, роботодавців, їх організацій та об’єднань, професійних асоціацій, вищих навчальних закладів усіх форм власності, наукових установ, Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, представників органів студентського самоврядування, міжнародних експертів” (стаття 17, п. 1). Слід мати на увазі, що перелічені зацікавлені групи (які прийнято називати стейкхолдерами) мають зазвичай різні інтереси і очікування стосовно вищої освіти, уявлення про її потреби, функції та якість, узгодження яких також має стати частиною політики управління якістю вищої освіти. Спробуємо розглянути це детальніше.

Оцінка якості та інтереси стейкхолдерів

Загалом, в університетах, як і в будь-яких інших інституціях, які виробляють суспільні блага, практично все можна аналізувати на предмет якості. Є три головні групи показників, за якими можна проводити оцінювання: ресурси, процеси та результати (inputs, processes, outputs). До першої групи відносять те, що характеризує матеріальну та кадрову базу ВНЗ, фінансування, навчальні програми, забезпеченість навчально-методичними матеріалами, бібліотека, а також конкурс абітурієнтів, традиції та імідж ВНЗ, тобто все те, що маємо “на вході” і що покликане забезпечити якісну освіту. “Процеси” характеризують навчальну атмосферу ВНЗ, менеджмент і стратегічне планування, самооцінку і вдосконалення, методи навчання і викладання, навантаження викладачів, співробітництво з роботодавцями, мобільність викладачів та студентів, долученість студентів до наукових досліджень (Research and Development), інноваційна діяльність, відкритість і комунікація. “Результати” освітньої діяльності можна виміряти, аналізуючи рейтинги ВНЗ, кількість отриманих грантів, публікацій чи винаходів викладачів, рівень залишкових знань студентів, працевлаштування випускників.

Естонський досвід

Дослідження, яке проводили в Естонії у 2010-2012 роках, показало, що різні стейкхолдери інтерпретують “хороший університет”, орієнтуючись на різні групи показників. Зокрема, роботодавці та абітурієнти більшою мірою зорієнтовані на результати освітньої діяльності,  представники державних органів влади оцінюють якість навчальних закладів за наявними у них ресурсами, а для студентів та викладачів велику роль відіграють процеси [4].

Під час традиційної для нас процедури державної акредитації, як відомо, найбільше уваги звертається на показники ресурсів, меншою мірою – на результати, і майже взагалі не оцінюються процеси. Це закономірно в умовах домінування держави над вищою освітою. Останнім часом в світлі реформ все більше уваги рекомендують звертати на результати освітньої діяльності, і навіть є тенденція до суттєвого підвищення вимог до цих показників. Незважаючи на те, що результати освітньої діяльності можуть виглядати пріоритетним аспектом, треба розуміти, що високі результати неможливі без системного покращення ресурсів та добре організованих процесів. Тому під час оцінювання якості необхідно збалансовано оцінювати всі ці три групи показників.

Аналіз процесів є чи не найскладнішим, тому що його важко виміряти і для його аналізу необхідно застосовувати не кількісні, а якісні методи, зокрема, те, що в сучасному європейському просторі освіти називають терміном “евалюація”. Аналіз процесів – це, перш за все, аналіз мотивації працівників ВНЗ до роботи, а студентів до навчання. У процесі оцінки якості вищої освіти необхідно визначати чинники, які впливають на цю мотивацію, і пропонувати відповідні рішення, які б сприяли створенню оптимальних умов для навчання і освітньої діяльності.

Не секрет, що в українських ВНЗ багато дисциплін читаються не за покликанням, а лише тому, що це потрібно “для навантаження”, стандарти багатьох програм зарегульовані і не залишають місця для впровадження наукових чи інноваційних знань у процес викладання. Вочевидь, все це впливає і на якість навчального процесу. Необхідно піддавати оцінці рівень загального психологічного комфорту роботи викладачів, а процедура оцінки якості повинна допомагати викладачеві здійснювати саморефлексію з приводу його професійного самовдосконалення.

Дискомфортним може бути і процес навчання для студентів. Наприклад, в багатьох державних і національних ВНЗ студенти-контрактники піддаються латентній дискримінації. З одного боку, їх майже не відраховують, оскільки вони приносять університету “живі” гроші, а з іншого, викладачі менше приділяють їм уваги, бо не очікують від них високих результатів, а у побуті до них культивується принизливе ставлення, як до “лузерів”, які не змогли отримати державну стипендію. Загалом атмосфера стосунків у вищому навчальному закладі, культура взаємин між студентами і викладачами, адміністрацією і викладачами, адміністрацією і студентами є важливою складовою навчального процесу, яка суттєво впливає на якість вищої освіти.

Читайте також:

Окремо слід сказати про інтерес роботодавців у сфері вищої освіти, який має практичний і навіть прагматичний характер. Роботодавці очікують від ВНЗ кваліфікованих, пристосованих до ринку праці випускників, і їх порівняно мало цікавить студент як різнобічна особистість. Слід мати на увазі, що інтереси роботодавців в нашій країні майже зовсім не враховувались аж до останнього часу [5]. Ізольованість ВНЗ від ринку праці зумовлена в першу чергу їхньою залежністю від державного фінансування. Опора на гроші з бюджету робить представників керівництва ВНЗ змушеними в першу чергу задобрювати чиновників, від яких залежить розподіл цих грошей, і значною мірою нехтувати потребами й інтересами інших стейкхолдерів.

Нинішні освітні програми і стандарти також дуже мало враховують думку роботодавців, чим викликають у них смуток і апатію у відношенні до вітчизняної вищої освіти і повну відсутність бажання інвестувати в неї. А проте роботодавці є важливою групою, здатною допомогти національній вищій освіті вижити в умовах глобалізованого світу, якщо їх долучити до політики управління якістю не формально-бюрократичним способом, а, якщо можна так сказати, на практично-низовому рівні [6].

Слід розуміти, що врівноваження дещо суперечливих інтересів різних стейкхолдерів вищої освіти можливе, і тільки воно дасть українській вищій освіті дійсно необхідний рівень якості. Пошук механізмів, які б допомогли забезпечити якість з точки зору різних груп, це окреме завдання, яке потребуватиме багатьох зусиль і, цілком можливо, створення нових інституцій. Одним із видів таких інституцій можуть стати незалежні агенції оцінювання якості вищої освіти, про які слід сказати окремо.

Незалежні агенції оцінювання якості вищої освіти

Одним із важливих нововведень Закону про вищу освіту стала спроба легітимізувати ідею незалежних установ оцінювання та забезпечення якості освіти. Ці установи, якщо вони будуть створені, по суті мають бути цілком новим явищем в системі управління якістю вищої освіти. Стаття 23 вказаного Закону, в якій йдеться про основні завдання цих установ, все ще викликає багато запитань. Втім, вже сьогодні загалом ясно, які функції можуть і повинні виконувати ці установи. Серед цих функцій б хотілося виділити наступні:

  • кваліфікована зовнішня оцінка якості вищої освіти з відповідними висновками про можливість/неможливість відкриття, ліцензування, акредитації освітніх програм;
  • розробка, застосування і постійне вдосконалення оптимальних для української ситуації методів і технологій зовнішньої оцінки якості вищої освіти з орієнтацією на західні моделі;
  • забезпечення системної комунікації між різними стейкхолдерами  на “низовому” рівні з метою покращення якості вищої освіти;
  • розробка та ревізія освітніх стандартів в Україні, їх узгодження з європейськими і світовими з урахуванням необхідності, затребуваності і неформального підходу;
  • покращення загальної атмосфери функціонування ВНЗ, допомога у чіткішому усвідомленні ними своєї місії, завдань, здатностей до самоаналізу, внутрішньої оцінки якості освіти;
  • моніторинг ситуації у вищої освіти та участь у розробці пропозицій щодо вдосконалення освітнього законодавства;
  • освітня аналітика та забезпечення всіх зацікавлених сторін інформацією про якість та унікальність освітніх програм та закладів.

Незалежні агенції дозволять створити гнучку модель зовнішньої оцінки якості вищої освіти, направлену не стільки на здійснення державного контролю, скільки на допомогу ВНЗ у формуванні культури якості. Вони, за умови розумного підходу до їхньої організації, можуть суттєво посприяти стейкхолдерам у прямій, неопосередкованій взаємодії з закладами вищої освіти в питаннях покращення якості освіти. Шляхом аутсорсингу вони можуть забезпечувати системну зовнішню оцінку якості, у тому числі евалюацію освітніх програм і процесів, оцінку менеджменту навчальних закладів, аудит. Незалежні установи оцінювання якості, якщо їх (як це пропонується в Законі про вищу освіту) долучати до процесу акредитації ВНЗ, можуть дебюрократизувати й децентралізувати цей процес, зробити його менш репресивним, більш консалтинговим і моніторинговим.

Звичайно, щоб це здійснити, потрібна буде політична воля діючих органів влади, і перш за все, членів та очільників Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, яке зараз перебуває на стадії формування. Нацагенство, якщо воно, звісно, буде зацікавлене не лише у політичних привілеях, але й у реальному нарощенні якості освіти, буде також зацікавленим і у роботі незалежних агенцій, яким зможе делегувати багато функцій. Зокрема, незалежні агенції, створені за галузевим принципом, можуть успішно замінити галузеві комісії Нацагенства, маючи суттєву перевагу у тому, що вони (агенції) будуть проводити оцінку не спорадично, в момент акредитації, а системно, щорічно аналізуючи просування університетів до покращення якості. Сприяння різноманітним групам – професійним асоціаціям, експертним спільнотам, роботодавцям – у створенні незалежних агенцій оцінювання якості освіти, на мій погляд, має стати одним із стратегічних напрямків діяльності Нацагенства і МОН найближчим часом.

Слід розуміти, що незалежні установи оцінювання якості освіти – не новий винахід. Вони вже давно існують у країнах з високим рівнем розвитку освіти (США, Німеччина, Великобританія та ін.) і успішно забезпечують підтримку конкурентоспроможності навчальних закладів своїх країн. Їхня діяльність робить освіту ефективнішою, а також великою мірою дозволяє національній освіті глобалізуватися і вийти на міжнародний рівень.

Міжнародний аспект проблеми

Забезпечення якості вищої освіти є однією із основних стратегій Болонського процесу. В Європейському просторі його координує Європейська асоціація гарантування якості вищої освіти (ENQA) [7]. Характерно, що входження національних акредитаційних агенцій до цієї Асоціації, а також вписування їх у Європейський реєстр агенцій гарантування якості (EQAR) розглядається як необхідний елемент формування єдиного освітнього простору в Європі, в тому числі для забезпечення мобільності викладачів і студентів, взаємного визнання дипломів і вироблення спільних стандартів освіти. Незважаючи на те, що розмови про долучення України до Болонської системи йдуть вже давно, Державна акредитаційна комісія так і не увійшла до складу  ENQA і не потрапила до EQAR. Це при тому, що членами ENQA вже є акредитаційні організації більшості країн Центральної та Східної Європи, включаючи навіть дві російські агенції [8]. Думаю, що логічно і бажано очікувати від майбутнього Нацагентства із забезпечення якості вищої освіти на певному етапі його роботи ініціативи щодо вступу до ENQA. Принаймні це виглядає цілком в інтересах української вищої освіти.

З іншого боку, суттєво розуміти, що для входження українських агенцій в європейську мережу (а це потенційно можливо як для Національного агентства, так і для незалежних агенцій оцінювання якості освіти) необхідно дотримуватися розроблених цієї мережею стандартів з оцінювання якості вищої освіти [9]. На деякі з цих стандартів слід звернути особливу увагу. Розроблені ENQA “Європейські стандарти і рекомендації з забезпечення якості вищої освіти” (ESG) розрізняють стандарти гарантування якості ВНЗ (внутрішнє забезпечення якості) та стандарти роботи акредитаційних агенцій (зовнішнє забезпечення якості). При цьому вони акцентують увагу не на змісті освіти, а на принципах її організації і принципах організації самого процесу оцінювання якості.

Акредитаційні агенції, згідно з цими стандартами, не повинні бути державними або “кишеньковими” структурами. Вони повинні мати чіткі і послідовні критерії оцінювання якості, оприлюднювати результати своєї оцінки і мати професійних експертів. Проведення спеціальних інструктажів і тренінгів для експертів, запрошення міжнародних експертів є необхідними умовами для висококваліфікованої акредитаційної процедури. Прозорість, незалежність, професіоналізм роботи установ із забезпечення якості вищої освіти – це те, що уважно контролюється експертами ENQA, які час від часу проводять перевірки самих акредитаційних агенцій. Слід мати на увазі, що задекларовані в Україні принципи роботи Національного агентства не сповна відповідають стандартам ENQA, а тому хочеться вірити, що з часом вони будуть переглянуті і вдосконалені.

Існують також міжнародні акредитаційні агенції, організовані за галузевим принципом. До прикладу, EQUIS, AMBA, AASCB – для бізнес-шкіл, ABET, FEANI – для інженерних факультетів. Відтак, незалежні установи оцінювання якості освіти, якщо вони будуть створені в Україні, також зможуть координувати міжнародну комунікацію і нетворкінг у сфері оцінки якості окремих професійних програм і спеціальностей.

Оцінка якості та імідж ВНЗ

В Україні існує багато об’єктивних чинників, які впливають на якість вищої освіти і є результатом не лише освітньої, але й економічної, культурної політики, а також загальних суспільних тенденцій. Так, наприклад, корупцію в освіті не можна вважати лише внутрішньою проблемою освітніх закладів, оскільки це проблема всього суспільства. Треба розуміти, що вищі навчальні заклади, як і багато інших установ та інституцій, поставлені у такі умови існування, які мало сприяють їхньому розвитку і навіть позитивному іміджу в суспільстві. Довіра до вітчизняних університетів підважується і розхитується в тому числі засобами масової інформації, які далеко не завжди прагнуть об’єктивно висвітлювати події, пов’язані з освітою. З іншого боку, представники влади дозволяють собі публічно висловлювати критичні твердження щодо вищої освіти, які звучать загально і поверхово, але формують громадську думку, легітимізують непопулярні рішення у сфері освітньої політики і викликають паніку і фрустрацію у колах освітян.

Чи надто багато в Україні університетів?

Однією із останніх таких ескапад була заява президента про те, що освітніх закладів в Україні “надто багато” і що вони “замість знань і професії видають порожній папірець” [11]. Подібні заяви виглядають щонайменше дивно, адже насправді дослідження показують, що ніякого зв’язку між кількістю ВНЗ і їхньою якістю немає (як і немає “не виправдано великої кількості вузів в Україні, найвищої за показниками в Європі”) [12, с. 18-19]. Такого роду риторика є нічим іншим, як показником неповноцінного і узалежненого становища освітніх закладів в Україні, їхньої неспроможності протистояти волюнтаристській політиці держави та державних чиновників. Подібна політика по суті повністю відтворює російську модель, в якій оцінка якості ВНЗ та рішення про позбавлення державної акредитації є непрозорими, приймаються кулуарно, без фахового обґрунтування, за формальними приводами [13].

Скорочення кількості ВНЗ, які начебто видають “пусті папірці”, сьогодні є прямим продовженням політики попередніх урядів, в тому числі міністерства освіти часів В. Януковича та Д. Табачника. Воно зумовлене  обмеженістю фінансування, яке держава може і має бажання виділяти на освіту, і пов’язаним з цим бажанням державних ВНЗ “роз’їсти” ресурс абітурієнтів приватних ВНЗ (на яких можна отримати це фінансування). Багато років держава підтримувала прагнення державних ВНЗ витіснити приватні з ринку освітніх послуг, і ця політика продовжується донині [10]. При цьому вона є стратегічно хибною, тому що націлює енергію університетів і їхнього керівництва на перерозподіл ресурсів, а не на нарощення якості, яке можливе лише в умовах рівноправної конкуренції.

Нерівне становище приватних і державних ВНЗ призвело до того, що диплом “державного” (а ще більше “національного”) університету в нашій країні  став не просто престижнішим, але функціонує як бренд, симулякр, який продається самостійно, незалежно від якості освіти, по суті замість неї. Офіційна підтримка нерівності на ринку освітніх послуг стала причиною дуже обмеженої здатності наших університетів виробляти конкурентоспроможну стратегію розвитку. Приватні ВНЗ (частину з яких  МОН має намір закрити найближчим часом) вже практично і так не складають помітної конкуренції державним вищим навчальним закладам. Зате велику конкуренцію їм складають зарубіжні ВНЗ, змагатися з якими буде дедалі важче.

Дозволю собі узагальнююче твердження, що залежність від державної акредитації та державного фінансування паралізує автономію українських ВНЗ, гальмує їхній рух до нарощення якості. Страх університетського менеджменту перед органами державної влади, вимушена апеляція до них у тому числі в дрібницях, фактична неспроможність вести незалежну внутрішню політику, очікування приписів згори – це характеризує багато вишів сьогодні. Бажання перекласти відповідальність на МОН, а з іншого боку, глухий протест проти його політики – все це заслуговує не лише висміювання та критики, але й співчуття. До цього додається невміння ефективно контактувати з потенційними спонсорами (на сьогодні спонсорські кошти системно і в помітних масштабах приваблюють лише Український католицький університет та Києво-Могилянська академія). Міністерство освіти, яке начебто взялось дебюрократизувати процеси в освіті і позбавити ВНЗ низки застарілих приписів, тим не менше, прагне зберегти важелі контролю саме над фінансовими притоками і таким чином законсервувати узалежнене і принизливе становище вишів.

Читайте також:

Як суспільне благо, вища освіта може працювати не тоді, коли її надають безкоштовно “достойним” і “обраним”, а тоді, коли кожна людина може отримати саме таку освіту, яка їй особисто потрібна, і саме в той час і на таких умовах, коли їй зручно, на засадах адекватної і розумної оплати. Тут треба розуміти, що немає сенсу робити всі навчальні заклади однаковими, нав’язуючи їм однакові стандарти і насильницьким чином збільшуючи в них контингент студентів. Натомість варто забезпечити такі умови, коли кожен вищий навчальний заклад, саме завдяки своїй унікальності зможе надавати освіту тієї якості і характеру, яка потрібна конкретним людям. Цікаво, що рейтинги, за якими різні агенції оцінюють якість освіти у світі, формуються на основі різноманітних показників, що підкреслюють унікальність закладів вищої освіти і дозволяють споживачам обирати те, що їм більше до вподоби [14].

Страх зав’язнути в бюрократизації, корупції і недовірі спонукає озиратися на західні моделі, але їх переписування і декларування в нашій країні все ще не призводить до конструктивних змін. “Європейськість” сьогодні стала мантрою, а “рух до Європи та європейських стандартів” нагадує “рух до комунізму”. Низький рівень довіри в суспільстві став причиною того, що постановка стратегічних цілей для освіти без погляду “на Європу” взагалі не уявляється можливою. А проте освіта, як і інші соціальні інститути, покликана зробити зручним і комфортним життя людей в Україні, відповідаючи на запити саме українського суспільства і економіки.

Майбутній розвиток вищої школи буде суттєво залежати від спроможності вищих навчальних закладів усвідомити свої інтереси в оцінці і нарощенні якості освіти, а також розробити ефективні стратегії захисту цих інтересів. Нарощення якості – це те, що може посилити довіру до ВНЗ в суспільстві, за умови, що механізми оцінки якості не девальвуються чиновницькою монополією та волюнтаризмом, а здійснюються в інтересах різних стейкхолдерів і особливо самих закладів вищої освіти. При цьому мають значення не стільки розбіжності між закладами, скільки те, що їх об’єднує – спільні умови існування.

Тут можна вжити таку метафору: національна мережа освітніх закладів нагадує футбольну команду. Звичайно, в кожній команді є сильні і слабкі гравці, але при цьому є сильні і слабкі команди. Навіть якщо ви є найсильнішим гравцем вуличної команди, то все одно якість вашої гри буде невисокою у порівнянні навіть зі слабкими гравцями команди вищої ліги хоча б тому, що самі умови вуличної гри будуть стримувати ваш професійний розвиток як гравця. Відтак, країни, в яких державі шляхом вдалої освітньої політики вдалось вивести команду своїх університетів до “вищої ліги”, виграють у якості освіти загалом, порівняно з тими, які намагаються підвищити у себе якість частини “гравців”, залишаючи іншу частину на периферії. В цьому контексті корисним для навчальних закладів буде усвідомити, що для їхнього успішного розвитку потрібна як чесна конкуренція, так і формування команди.

Відтак, є підстави думати, що взаємна допомога та повага між різними зацікавленими сторонами у питаннях оцінки вищої освіти в Україні, підтримка сильними університетами слабких (а центральними – регіональних), формування стабільної мережі контактів задля забезпечення якості можуть захистити українську вищу освіту від багатьох перипетій, сприяти зростанню довіри до вищої освіти в суспільстві і загалом соціального капіталу. Незалежні агенції оцінювання якості освіти, створені самими вишами та їхніми асоціаціями, а також іншими стейкхолдерами, можуть стати тими посередницькими і координуючими інституціями, які допоможуть вітчизняній університетській мережі дорости до рівня команди “вищої ліги”. Загалом хотілося б, щоб система зовнішньої оцінки якості та інститут акредитації в Україні внутрішньо змінилися, перестали бути репресивно-принижуючими органами, але почали активно стимулювати розвиток вищої освіти.

* Стаття підготовлена в рамках міжнародного українсько-польського проекту “Інноваційний університет та лідерство”. Автор висловлює сердечну подяку Л.М. Гриневич та Т.В. Фінікову за можливість участі у цьому проекті, а також Р. Колишку й М. Саприкіній, за корисні матеріали і рефлексії, які допомогли у написанні цієї статті.

 

Посилання й примітки

  1. Свіжевська С.А. Акредитація як іміджева стратегія підвищення якості вищої освіти. // Вісник НТУУ “КПІ”. Філософія. Психологія. Педагогіка. – Вип. 1’2014. – С. 110-115.
  2. Schwarz, S., D.F. Wersterheijden, AccreditationintheFrameworkofEvaluationActivities: AComparativeStudyintheEuropeanHigherEducationArea. InStefanieSchwarzandDon F. Wersterheijden (Eds.)AccreditationandEvaluationinEuropeanHigherEducationArea, Dordrecht: Springer, 2007, pp. 1-42.
  3. Див.: “Щодо виготовлення документів про освіту в 2015 році”, http://mon.gov.ua/usi-novivni/novini/2015/04/06/shhodo-vigotovlennya-dokumentiv-pro-osvitu-u-2015-roczi/
  4. Udam, M. and Mati Heidmets. “Conflicting views on quality: interpretations of ‘a good university’ by representatives of the state, the market and academia”. Quality of Higher Education, 2013, Vol.19, #2, 210-224.
  5. Хороший аналіз про стан справ у цій сфері можна почитати тут: Зінченко А., Саприкіна М., Янковська О., Вінніков О. Якісна вища освіта: роль партнерств. – К.: Центр «Розвиток корпоративної соціальної відповідальності», 2013. – 20 с.
  6. Кордуба Ю. До питання взаємодії ВНЗ із ринком праці в Україні та моделі взаємодії європейських університетів із працедавцями. // Імператив якості: вчимося цінувати та оцінювати вищу освіту: навч. посіб. / За ред.. Т. Добка, М. Головянко, О. Кайкової, В. Терзіяна, Т. Тііхонена. – Львів: Вид-во “Компанія Манускрипт”, 2014. – С. 360-380.
  7. Офіційний сайт організації: http://www.enqa.eu/
  8. ENQA: http://www.enqa.eu/index.php/enqa-agencies/members/full-members/
  9. Стандарти і рекомендації щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти. – К.: Ленвіт, 2006. – 35 с.
  10. Грушевська Ілона. “Вишка” для вишів чи нові “правила гри”?http://gazeta.ua/articles/life/_vishka-dlya-vishiv-chi-novi-pravila-gri/622401
  11. Президент вважає за доцільне скорочення кількості вузів http://www.unian.ua/society/1062085-prezident-vvajae-za-dotsilne-skorochennya-kilkosti-vuziv.html
  12. Входження національної системи вищої освіти в європейський простір вищої освіти та наукового дослідження : моніторинг. дослідж. : аналіт. звіт / Міжнарод. благод. Фонд “Міжнародний Фонд дослідж. освіт. політики” ; кер. авт. кол. Т.В.Фініков. – К. : Таксон, 2012. – 54 с.
  13. Рособрнадзор: пять российских ВУЗов остались без аккредитации http://www.mk.ru/social/2015/04/27/rosobrnadzor-pyat-rossiyskikh-vuzov-ostalis-bez-licenziy.html
  14. Бахрушин В. Як оцінити університет?  http://education-ua.org/ua/articles/223-yak-otsiniti-universitet

 

Panych_OlenaОлена ПАНИЧ
Кандидат історичних наук, доцент
Стипендіатка програми Фулбрайта
(2012-2013 роки)

 

Стаття опублікована на порталі громадських експертів “Освітня політика”

Передрук матеріалів здійснено з ініціативи автора статті

Share