У пошуку ефективної стратегії розвитку вищої освіти в Україні (економічний аспект)

У пошуку ефективної стратегії розвитку вищої освіти в Україні (економічний аспект)

‹ Володимир САЦИК ›

У статті на основі останніх теоретичних досліджень, емпіричних оцінок та аналізу міжнародного досвіду здійснено спробу розробити та економічно обґрунтувати стратегічну архітектуру новітньої державної політики у сфері вищої освіти для становлення в Україні конкурентоспроможних університетів.

Серед основних пріоритетів сучасної освітньої політики у багатьох країнах світу чільне місце посідає розробка та реалізація ефективної стратегії розвитку вищої освіти на основі механізмів, які дозволяють університетам забезпечувати високу якість освітніх послуг, реалізувати перспективні дослідницькі проекти та всебічно інтегруватися у глобальний науково-технічний простір. Особливої ваги питання становлення конкурентоспроможних університетів набувають в Україні, де ресурсне забезпечення та фінансові можливості ВНЗ ще недостатні для їх ефективної конкурентної боротьби на міжнародному рівні.

Разом з тим, відсутнє й цілісне загальнодержавне бачення стратегічного розвитку українського університетського сектору на майбутнє, потенційне місце вищої освіти в системі суспільно-економічного відтворення загалом, не дивлячись на останні законодавчі трансформації у цій царині. З огляду на це, у статті на основі останніх теоретико-методологічних розробок, міжнародного досвіду здійснено спробу розробити та економічно обґрунтувати стратегічну архітектуру новітньої державної політики у сфері вищої освіти для становлення в Україні конкурентоспроможних університетів.

Як слідує із результатів сучасних досліджень, конкурентоспроможність університетів обумовлюється їх конкурентними перевагами у здійсненні наукових досліджень, наданні освітніх послуг і виконанні важливих соціальних завдань суспільства. Для утримання високого конкурентного статусу великого значення має характер конкурентних переваг, що досягаються вищими навчальними закладами за рахунок тих чи інших факторів.

Визначальними серед них у міжнародному університетському змаганні за лідерство є:

  • високопродуктивний інтелектуальний капітал, який здатний генерувати унікальні результати наукових пошуків (талановиті дослідники, викладачі та студенти);
  • розвинена матеріально-фінансова та інфраструктурна база, що забезпечує високу дослідницьку результативність і найвищі освітні стандарти;
  • прозора та ефективна система управління, побудована на принципах академічної свободи та університетської автономії, завдяки чому активізується увесь внутрішній продуктивний потенціал університетів;
  • інституціональна та фінансова підтримка з боку держави, покликана сприяти модернізації університетського сектору, розбудові глобально конкурентоспроможних університетських закладів.

З огляду на це, стає зрозумілим, що загальні результати реформування усієї системи вищої освіти визначаються успішністю заходів, спрямованих на консолідацію та ефективне використання усіх зазначених вище чинників. На досить складне питання чи можна і в який спосіб досягнути такого успіху за обмеженої фінансово-ресурсної та інфраструктурної бази українських університетів, загального дефіциту державних фінансових ресурсів в Україні, можна відповісти, звернувшись до міжнародних порівняльних оцінок та аналізу світового досвіду у цій сфері.

Здійснені автором на базі п’ятдесяти країн світу аналітичні дослідження демонструють, що за інших рівних умов простежується закономірність, що чим більше університетських закладів досягають міжнародного конкурентного статусу (зокрема за ознакою належності ВНЗ до Шанхайського рейтингу світових університетів, ТОП-500; дані за 2012 рік), тим якіснішою є національна система вищої освіти. Водночас, важливо усвідомлювати, що нарощування присутності університетів у Шанхайському рейтингу (ймовірно, так само як і в інших авторитетних міжнародних рейтингах), а також підвищення якості вищої освіти супроводжуються загальним приростом сукупних витрат на вищу освіту у розрахунку на одного студента (рівні 5 та 6 за ISCED) як у розрізі державної, так і приватної складових (рис. 1).

При цьому якість вищої освіти задля міжнародних порівнянь її рівня оцінювалась за Індексом глобальної конкурентоспроможності, який щорічно складається Всесвітнім економічним форумом (бралося до уваги значення п’ятого “стовпа” глобальної конкурентоспроможності “Вища освіта і практична підготовка”, зокрема компонента 5В “Якість освіти”).

Ris_1_New

Рис. 1. Міжнародна диспозиція країн за рівнем витрат на вищу освіту (на одного студента), її якістю та кількістю університетів світового класу

Джерело: Сацик В.И. Детерминанты глобальной конкурентоспособности университетов: в поиске эффективной стратегии развития высшего образования на Украине // ж-л “Вопросы образования” (Высшая школа экономики, Москва). 2014. № 1. – С. 134-161

Із цього слідує важливий висновок, що забезпечити суттєвого нарощення якості вищої освіти в Україні, зростання міжнародної конкурентоспроможності українських університетів без вагомого підвищення видатків на вищу школу, передусім з державних джерел, практично неможливо. Будь-які спроби апелювати до нібито відповідності показників відносного фінансування української вищої освіти у відсотках до ВВП країни світовому чи середньоєвропейському рівню – на нашу думку, малокорисні і позбавлені раціонального змісту. Адже, як свідчать міжнародні дані, критично важливим у цьому контексті є саме питоме фінансування вищої освіти у розрахунку на одного студента, сучасний рівень якого в Україні (до 3 тис дол США за ПКС) у рази менший порівняно із країнами-лідерами.

Не збільшувати надалі вкрай низьке за світовими стандартами фінансування вищої школи – це прирікати українські університети на подальше жебракування та відсутність майбутньої перспективи. У дійсності це ключовий виклик для діючого та майбутніх українських урядів у галузі вищої освіти – здійснити ефективні інвестиційні вкладення у розвиток вітчизняних університетів, як із державних, так і приватних джерел, і трансформувати їх у дієвий фактор якісного економічного зростання країни.

На основі наведених даних та емпіричних оцінок умовно можна виділити деяку “оптимальну” середню величину державних витрат на вищу освіту у розрахунку на одного студента (діапазон витрат 6-18 тис дол США за ПКС), що забезпечує максимальну представленість університетів у світових рейтингах і високий рівень якості вищої освіти. Представляють групу країн із найрозвиненішими традиціями державного фінансування вищої освіти держави Західної Європи (континентально-європейська модель вищої освіти). Також має місце “оптимальна” середня величина приватних витрат на вищу освіту у розрахунку на одного студента (близько 3-6 тис дол США за ПКС).  Відповідно, найрозвиненіший приватно-корпоративний сектор вищої освіти представляють такі країни, як Південна Корея, Бразилія, Японія, Австралія, Великобританія, Канада, США (англосаксонська модель вищої освіти). В цілому, досягнення “оптимальних” показників державних і приватних витрат на вищу освіту у розрахунку на одного студента може слугувати своєрідним орієнтиром для імплементації ефективної моделі розбудови університетського сектору.

Ресурси є необхідною, але ще недостатньою умовою для досягнення успіху у міжнародному університетському змаганні за лідерство. Для високопродуктивного використання ресурсів передусім необхідна належна система державного управління університетами, що проявляється у формі сприятливої нормативно-правової бази та виробленні результативних державних механізмів фінансової та інституціональної підтримки ВНЗ. Очевидно, це взаємодоповнювані чинники, більше того – лише синергетичне поєднання ресурсного та управлінського факторів і синтезування такого у форматі ефективної загальнонаціональної стратегії розвитку вищої школи спроможні надати вітчизняним університетським закладам нових імпульсів для якісного і конкурентного поступу.

В системі державної фінансової підтримки конкурентоспроможних університетів її первинною ланкою виступають економічні можливості країни, які визначаються обсягом і динамікою ВВП країни і, як було показано вище, похідною від них величиною питомих видатків на вищу освіту. Така взаємозалежність підтверджується й міжнародними емпіричними даними (рис. 2), зокрема коли відобразити рівень ВВП на одну особу за ПКС у порівнянні з величиною державних видатків на вищу освіту в розрахунку на одного студента у різних країнах світу. Із цього слідує цілком логічний висновок, що для розширеного державного фінансування вищої освіти, на рівні світових стандартів, країна повинна досягнути достатньо високого рівня економічного розвитку.

Україна на даному етапі у цій системі міжнародного поділу займає аутсайдерські позиції (входить до 1-го кластеру на рис. 2), що практично унеможливлює суттєве нарощення державних і приватних витрат на вищу освіту у розрахунку на одного студента, або така перспектива може розглядатися лише в довгостроковому часовому періоді.

Ris_2

Рис. 2. Міжнародна диспозиція країн за величиною державних видатків на вищу освіту (у розрахунку на одного студента) та рівнем економічного розвитку (ВВП на одну особу) (у 2009 р.)*

Відображені дані по таких країнах: В’єтнам, Вірменія, Грузія, Індонезія, Киргизстан, Мадагаскар, Малі, Марокко, Молдова, Парагвай, Сенегал, Таджикистан, Україна, Чад (1-й кластер); Азербайджан, Аргентина, Бєларусь, Болгарія, Бразилія, Естонія, Казахстан, Колумбія, Латвія, Литва, Малайзія, Мексика, Панама, Польща, Росія, Румунія, Сербія, Таїланд, Туніс, Угорщина, Хорватія, Чилі, Ямайка (2-й кластер); Австралія, Великобританія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Мальта, Нова Зеландія, Південна Корея, Португалія, Словаччина, Чехія, Японія (3-й кластер); Бельгія, Ірландія, Ісландія, ОАЕ, Сінгапур, США, Фінляндія, Франція (4-й кластер); Австрія, Гонконг, Данія, Нідерланди, Норвегія, Швейцарія, Швеція (5-й кластер).

Джерело: Сацик В.І. Ключові фактори становлення конкурентоспроможних університетів // Економіка України. – 2013. – №5 (618). – С. 75-90.

У цьому світлі виникають цілком логічні запитання – за який кошт держава має нарощувати загальні стандарти вищої освіти в Україні, завдяки яким системних заходам сприяти розбудові вітчизняного наукового потенціалу університетів, якщо за міжнародними мірками значних фінансово-економічних ресурсів в країні наразі не існує? Чи можливо запровадити широкі та якісні реформи у вітчизняному університетському секторі і досягнути в результаті істотного зростання конкурентного потенціалу українських вишів, не маючи для цього належних грошових коштів? Чи достатньо тільки управлінських інновацій в системі університетського урядування та менеджменту аби надати українським вишам потужного імпульсу для наступного розширеного відтворення? Очевидно, що простих відповідей на ці питання не існує і не може існувати в принципі, а для їх пошуку доцільно звернутися до релевантних аналітичних оцінок та відповідного світового досвіду.

Реформа вищої освіти в Україні має бути “супутником” давно назрілих економічних реформ, орієнтованих на нарощення модернізаційного потенціалу національної економіки і суттєве підвищення життєвих стандартів у країні.

Сподіватися лише на новоприйнятий в Україні Закон про вищу освіту і гадати, що скорим часом вітчизняні університети за своїми освітніми та науковими стандартами і зрештою рівнем міжнародної конкурентоспроможності наздоженуть західноєвропейські чи американські виші абсолютно не варто і навіть наївно. Системна нормативно-законодавча реформа – це необхідна умова для такого поступу, але далеко не достатня! Для прикладу, подібні трансформації у Китаї, які також великою мірою набули імпульсу із прийняттям в 1997 році оновленого законодавства у сфері вищої освіти, уже тривають чи не два десятиліття. Однак це відбувалося і продовжується на фоні стрімкого економічного зростання в країні і в поєднанні з багатьма дієвими заходами стимулюючого характеру на користь університетів. В подібний спосіб розвивалися й національні системи вищої освіти в багатьох інших країнах.

У контексті сказаного на особливу увагу заслуговує систематизація національних стратегій становлення конкурентоспроможних університетів, здійснена відомим міжнародним експертом у сфері вищої освіти С. Марджинсоном. Дослідник пропонує деякий перелік моделей національних стратегій розбудови висококонкурентних університетів (світового класу), які практикуються у різних країнах світу, враховуючи у тому числі фактор наявності/достатності у них економічних ресурсів.

Перша модель – стратегія “вшир” (від якісної масової вищої освіти – до створення університетів світового класу) – передбачає досягнення країною найвищих стандартів у сфері навчання та викладання, розширення загального доступу населення до високоякісних освітніх послуг, нарощування дослідницького потенціалу університетів і в результаті поступове еволюційне виділення університетських закладів, здатних конкурувати на міжнародному рівні. Нині дана стратегія застосовується у багатьох країнах Західної Європи, де завдяки потужному економічному потенціалу та поширеним соціальним традиціям національні уряди повною мірою забезпечують фінансування університетського сектору. Набагато меншої ваги набуває форсоване просування державою своїх університетів до світових академічних рейтингів.

Друга модель – стратегія “вглиб” (від піонерних досліджень у проривних сферах знань – до створення університетів світового класу) – полягає у розбудові за активної інституціональної та фінансової підтримки держави глобально конкурентних університетів на базі невеликої кількості уже існуючих університетських закладів, потенційно спроможних здійснювати важливі та перспективні наукові дослідження світового рівня. Ця стратегія активно використовувалась для розбудови університетів у Східній Азії протягом другої половини XX в. (Пекінський університет та Університет Ціньхуа, Токійський університет і Університет Кіото, Національний Тайванський університет, Сеульський університет та ін.).

Нині цю модель застосовують у країнах, які динамічно розвивають свою економіку, у тому числі освітній сектор (Бразилія, Китай, Саудівська Аравія та ін.). Наявні у них економічні ресурси ще в цілому недостатні для фінансування університетів на рівні світових стандартів, тому вагомі зусилля урядів додатково концентруються на фінансовій підтримці деякої обмеженої когорти ВНЗ, які мають найбільший конкурентний потенціал і здатні в перспективі представляти державу на глобальному ринку освітніх послуг та результатів інтелектуальної діяльності.

Третя модель – комбінована стратегія “вшир” та “вглиб” – є певним поєднанням двох попередніх і на сьогоднішній день практикується здебільшого у високорозвинених країнах світу, передусім у США, Австралії, Японії, Новій Зеландії, Південній Кореї, частково у Китаї і все більшою мірою в Західній Європі. Знаковим для цієї моделі є стрімкий розвиток потужного приватного університетського сектору.

Економічну логіку сучасної глобальної стратегічної архітектури розбудови висококонкурентних університетів можна представити у вигляді такого важливого похідного принципу: за обмеженості економічних ресурсів у країні їх загальну масу не доцільно максимально розпорошувати з-поміж усіх наявних університетів, а варто деяку їх частку консолідувати і спрямовувати на цільове фінансування обмеженого числа університетських закладів, які мають найбільший потенціал конкурентного розвитку.

По суті це означає, що українська держава, услід передовому міжнародному досвіду, має також розробити та імплементувати модель стратегії розбудови університетів “вглиб”. При цьому форсоване інвестиційне фінансування державних коштів у розвиток дослідницького потенціалу провідних українських ВНЗ – один із найбільш ефективних варіантів реалізації такої стратегії. Обов’язковим елементом при цьому виступає додаткове цільове фінансування університетських видатків з державного бюджету, обсяги яких фіксуються в офіційних документах, а використання чітко регламентується і контролюється, у тому числі за участі авторитетних міжнародних інституцій.

Яскравим прикладом успішної реалізації “глибокої” стратегії розвитку університетів є міжнародна практика імплементації так званих “ініціатив по досягненню видатних результатів” (excellence initiatives), які мають місце ще з кінця 1980-х років у багатьох країнах світу (Канада, Данія, Фінляндія, Китай, Гонконг, Японія, Австралія, Південна Корея, Німеччина, Франція, Іспанія, Ізраїль, Росія). По суті, мова йде про ініціювання національними урядами або міжнародними організаціями (наприклад, Світовим банком по відношенню до деяких африканських країн) великомасштабних програм фінансової підтримки університетських досліджень та удосконалення освітніх стандартів з метою підвищення міжнародної конкурентоспроможності університетів.

Так, бюджет південнокорейської Програми БК 21 (Brain Korea 21), розрахований на 1999-2012 рр., становив понад 3,3 млрд дол США. Кошти направлялися на фінансову підтримку наукових проектів магістерського, докторського і постдокторського рівнів, і в порядку конкурсного відбору перерозподілялися між найкращими дослідницькими командами національних університетів. Цілі Програми були досягнуті сповна – сьогодні в Шанхайському рейтингу присутні десять університетів з Південної Кореї, країна суттєво просунулася за показниками міжнародної публікаційної активності.

У 2008 році державою було введено в дію ще один проект – “Університет світового класу” (World Class University Project), спрямований на надання університетам державної фінансової підтримки для залучення видатних дослідників і викладачів з усього світу та формування за їхньої участі новітніх навчальних програм у вишах. Вартість тільки першої стадії проекту (до 2012 року) становила більш як 700 млн дол США.

У Німеччині програма видатних результатів реалізується ще з 2004 року за фінансової підтримки федерального і регіональних урядів і спрямована на реалізацію передових досліджень та в результаті підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни. У інших державах (Франція, Фінляндія, Великобританія, Німеччина) часто практикуються програми, спрямовані на досягнення видатних результатів лише у сфері викладання (teaching-excellence initiatives).

Інвестиційне фінансування у розвиток університетів світового класу зазвичай планується на два або три етапи протягом тривалого проміжку часу (часто, 10 і більше років). В даному випадку університети отримують потужний стимул не самозаспокоюватися і вдосконалюватися на перманентній основі, на що зокрема вказують відомі міжнародні експерти з вищої освіти [Дж. Салмі, І.Фрумін]. Вони також наголошують, що реалізація державою ініціатив по досягненню видатних результатів (які більшою мірою орієнтовані на дослідницькі університети) не може замінити реформу вищої освіти загалом (що стосується всіх університетських закладів), зокрема у сфері забезпечення якості, фінансування та управління. Більше того, їх комбінування, подібно до резонансного ефекту, здатне пришвидшити досягнення намічених цілей щодо формування глобально конкурентних університетів.

Прийнятий недавно в Україні оновлений Закон про вищу освіту, який звісно задає певні стратегічні вектори розвитку української вищої школи, за наведеною міжнародною класифікацією відображає більшою мірою елементи “широкої” стратегії розбудови університетського сектору. Коли визначаються пріоритети якісного удосконалення існуючого інституціонального поля діяльності ВНЗ, формування ефективного конкурентного середовища у цій сфері і в результаті робиться наголос на еволюційне виокремлення висококонкурентних університетів. Дійсно, таким прогресивним шляхом розвивалась і донині розвивається Західна Європа, але головний недолік такої стратегії, як уже зазначалось – довготривалість.

За умови базової нереформованості, застарілості вітчизняного університетського сектору сподівання на позитивні зміни лише за результатами еволюційної трансформації освітньо-наукового середовища можуть виправдати себе лише за десятки років. Альтернативний шлях – доповнення першого розробкою та імплементацією ефективної загальнонаціональної програми розвитку конкурентоспроможних (дослідницьких) університетів в Україні, за належної фінансової та інституціональної підтримки держави.

При цьому не варто ставити за самоціль гонитву українських ВНЗ за міжнародними рейтингами чи форсоване їх просування до складу ТОП-100 чи ТОП-200 світових рейтингових таблиць. Для цього в України не вистачить ані фінансових ресурсів, ані політичної волі, а загальний результат не виправдає потрачені зусилля. Деякі міжнародні експерти, зокрема, Дж. Дуглас із Каліфорнійського університету в Берклі, також критикують подібні стратегії, віддаючи перевагу натомість ідеї розбудови так званих “флагманських” університетів – по суті, висококонкурентних університетських закладів, достатньо помітних у міжнародному освітньо-науковому просторі (наявні у ТОП-500 світових рейтингів), які є передусім національними лідерами з вищої освіти, забезпечують високу якість освітніх послуг (на рівні світових стандартів) і займають помітно активну позицію у міжнародному “науковому поділі праці”. І що не менш важливо – представляють собою ефективний приклад для наслідування з боку інших університетів, у результаті чого останні вимушені підтягуватися до їхнього рівня.

Задля реалізації такої програми доречним було б реанімувати загальноукраїнську програму розбудови дослідницьких університетів і спрямувати у цей сектор суттєві додаткові державні інвестиції. Чи започаткувати на конкурентних засадах загальнодержавну програму досягнення університетами “видатних результатів”, як це вчиняють у багатьох сучасних цивілізованих країнах світу. Різних варіантів реалізації такої стратегії існує чимало.

Водночас українському уряду слід продовжувати та навіть активізувати уже розпочаті законодавчі реформи та системні зміни у напрямку стратегії “вшир”, зокрема:

  • створення сприятливих умов для еволюційного вдосконалення університетського сектора, що передбачає децентралізацію й модернізацію сфери управління вищою освітою;
  • забезпечення сталого державного фінансування вишів;
  • формування дійсного конкурентного середовища в університетській сфері;
  • інтенсифікація трансферу знань між університетами, бізнесом та громадськістю;
  • підвищення соціального статусу науково-педагогічних працівників;
  • стимулювання інноваційної та міжнародної публікаційної активності університетів тощо.

Отже, в цілому можна зробити висновок, що система вищої освіти в Україні за своїми економічними можливостями, конкурентним статусом поступається університетським системам високорозвинених країн, але має значний потенціал для нарощування своєї конкурентоспроможності і суттєві передумови для становлення глобально конкурентоспроможних університетів. Основними бар’єрами на шляху ефективної реалізації цього потенціалу є критична нестача фінансових ресурсів у розпорядженні ВНЗ і малоефективна модель управління університетським сектором як на рівні держави, регіонів, так і безпосередньо окремих вищих навчальних закладів.

Розробка та імплементація відповідних політичних пріоритетів і стратегічних цілей держави в освітньо-науковій сфері, які передбачають активну інституціональну та фінансову підтримку державою провідних ВНЗ країни, може стати фундаментом для суттєвого підвищення їх міжнародної конкурентоспроможності. Ефективним напрямом державної стратегії розбудови вищої освіти в Україні може бути становлення глобально конкурентних вищих навчальних закладів по моделі “вглиб”, яка передбачає форсоване інвестування державних фінансових ресурсів у розвиток передових університетських інституцій, спроможних гідно представляти країну у міжнародному освітньо-науковому просторі.

Стаття опублікована на порталі громадських експертів “Освітня політика”

Володимир САЦИК
К.е.н., доцент кафедри політичної економії КНЕУ імені Вадима Гетьмана, Київ
Share