• Home »
  • Огляди »
  • Огляд китайських реформ у сфері інституціональної автономії університетів
Огляд китайських реформ у сфері інституціональної автономії університетів

Огляд китайських реформ у сфері інституціональної автономії університетів

У новій колективній монографії учених та експертів ЮНЕСКО і Міжнародного інституту освітнього планування “Управлінські реформи у вищій освіті: дослідження інституціональної автономії в країнах Азії” проведено комплексний аналіз реформ у сфері університетського врядування в азійських країнах, у тому числі висвітлено китайський досвід. У представленому огляді наведено оцінку загального стану і реформ у вищій освіті Китаю, проаналізовано хід реформування державою інституціональної автономії китайських університетів.

Університетська автономія авторами дослідження визначається через категорії свободи і повноважень, які надаються державними органами влади вищим навчальним закладам, аби вони в належний спосіб виконували свої функції і забезпечували відповідний внесок у розвиток суспільства. Інституціональна автономія передбачає надання ВНЗ свободи у прийнятті рішень у різних сферах діяльності без прямого контролю чи впливу з боку державної виконавчої влади (якщо інше не передбачене на законодавчому рівні).

Розрізняють субстантивну і процедурну автономію університетів. Під субстантивною мається на увазі сукупність повноважень, наданих ВНЗ, щодо визначення його власних цілей і програм розвитку. Процедурна автономія передбачає адміністративну свободу освітніх закладів, без реальних повноважень у сфері прийняття управлінських рішень, однак з такими щодо їхньої імплементації.

Доступ населення до вищої освіти в Китаї до 1990-х років був обмеженим – відносний показник загального зарахування студентів до ВНЗ країни складав менше 5% (примітка – відношення чисельності зарахованих до ВНЗ студентів до загального числа осіб студентського віку, зазвичай 17-22 років). Фактично, це був класичний приклад розбудови моделі “елітної освіти” по-китайськи.

Проте, реформи 1990-х років значно сприяли розширенню участі населення у вищій освіті. Рівень зарахування студентів до вищих навчальних закладів зріс від 3,4% у 1990 році до 15% у 2002 році, 23,3% у 2008 році. Станом на 2008 рік до навчання у вишах було зараховано понад 29 мільйонів студентів. На 2020 рік Китай ставить перед собою доволі амбітну ціль – досягнути рівня зарахування студентів до національних вишів у 40%.

Період експансії вищої освіти у Китаї також пов’язаний із розвитком мережі приватних університетських закладів – кількість таких збільшилася з 33 у 2002 році до 1506 у 2008 році. Корпоративний китайський бізнес також проявляє неабияку зацікавленість у справі фінансування університетської освіти.

Реформи у сфері вищої освіти в Китаї

До 1978 року система планування у сфері вищої освіти Китаю представляла собою невід’ємну складову частину загальної планової мегасистеми і зосереджувалась переважно на потребах відтворення людських ресурсів для внутрішніх виробничих секторів. Трансформація планової системи економічного устрою країни до ринкової моделі, починаючи з 1980-х років, розбудова політики “відкритих дверей” привели до глибоких змін у всіх суспільно-економічних сферах Китаю. Відповідно, у ході модернізаційних процесів назріла потреба реформування китайської вищої школи у напрямку її децентралізації у сферах фінансування та управління, загалом її переходу на ринкові засади функціонування.

У 1993 році в Програмі освітніх реформ та розвитку в Китаї було задекларовано, що центральний уряд надалі буде утримуватися від прямого втручання в освітню сферу і натомість діятиме в якості посередника-фасилітатора. На загальнополітичному рівні було заявлено необхідність послаблення жорсткого контролю над діяльністю освітніх закладів, надання ВНЗ широкої автономії з метою сприяння розбудові більш тісних зв’язків між університетами та промисловістю, бізнес-сектором. Як пріоритетний також було обрано напрям активізації інноваційних зрушень в університетському середовищі відповідно до цілей соціально-економічного розвитку країни.

Крім того, згідно з положеннями цієї програми, запроваджувалась політика перерозподілу витрат у вищій освіті шляхом впровадження плати за навчання. З 1997 року стало можливим зарахування студентів до китайських вишів на контрактну форму навчання.

Із цього часу китайські ВНЗ отримали також змогу отримувати додаткове державне фінансування на конкурентній основі, за посередництвом спеціально розроблених програм розбудови конкурентоспроможних університетів, що дозволяло їм модернізувати свою дослідницьку інфраструктуру та розвивати науковий потенціал.

У представленому огляді інституціональна автономія стосується таких сфер діяльності університетів:

Керівництво та управління вищим навчальним закладом.
Діяльність в академічній сфері (навчальні програми, методи навчання, іспити, дослідження та публікації).
Питання, пов’язані з призначенням і просуванням академічного та адміністративного персоналу.
Прийом студентів на навчання.
Адміністрування та фінансування діяльності ВНЗ.

Реформування інституціональної автономії університетів у Китаї

Реформи у сфері управління та університетської автономії в Китаї були ініційовані Центральним комітетом Комуністичної партії Китаю і стали реалізовуватися з середини 1980-х років. У Рекомендаціях до Програми освітніх реформ та розвитку в Китаї від 1993 року пропонувалося надання вищим навчальним закладам більшої автономії у сфері фінансового управління, в тому числі через перехід від моделі лінійного фінансування з боку профільного міністерства до такого за посередництвом цільових блок-грантів.

Справжнім проривом в освітній політиці країни стало прийняття Закону про вищу освіту у 1998 році, згідно із яким ВНЗ надавалась автономія у ключових сферах діяльності в частині таких повноважень:

  • ВНЗ отримали офіційний статус юридичних осіб під керівництвом президента університету (ст. 30 Закону), відповідального за розробку інституціональної політики та довгострокові плани розвитку.
  • Китайським університетам надавалося право розробляти власні плани набору студентів на навчання (ст. 32).
  • Вищим навчальним закладам надавалося право приймати рішення і вносити зміни до своїх академічних планів, галузей навчання, а також у виборі спеціалізованих навчальних курсів (ст. 33).
  • Китайські ВНЗ отримали право розробляти власні навчальні програми (ст. 34).
  • Освітні інституції, які представляють вищу школу, набували повноважень діяти автономно у сфері наукових досліджень (ст. 35).
  • Університети стали відповідальні за прийняття рішень щодо внутрішньої структури підрозділів, оцінювання роботи викладачів, здійснення нових призначень на посади та у сфері виплати субсидій і зарплат (ст. 37).
  • ВНЗ отримали право на управління та використання власності (майна) від спонсорів, державних бюджетних фондів, приватних внесків і пожертвувань (ст. 38).

У результаті вищі навчальні заклади отримали значно більше управлінської та академічної автономії, що безумовно сприяло нарощенню їх міжнародної конкурентоспроможності.

Актуальним пріоритетом освітньої політики в Китаї, починаючи з 1990 року, стало оцінювання діяльності ВНЗ, що одночасно із розвитком методології комплексної оцінки університетів, обумовило широке впровадження в практику системи добровільного їх оцінювання. У 2003 році урядом країни було прийнято політичне рішення щодо обов’язковості проведення інституціональної оцінки вишів кожні п’ять років.

З цією метою у 2004 році було засновано Центр оцінювання вищої освіти, а також стали створюватися численні регіональні та приватні агентства з оцінки діяльності вищих навчальних закладів, відповідні муніципальні та обласні комісії освіти (у міжнародній практиці їх традиційно називають “буферними агентствами”). На додаток до різноманітних зовнішніх інституцій, китайські університети стали розбудовувати також власні внутрішні структури із забезпечення та оцінки якості освіти. Нині на порядку денному у Китаї стоїть завдання уніфікації підходів до оцінювання ВНЗ.

За своїм організаційно-правовим статусом зазначені “буферні агентства”, ще з моменту свого утворення, були закріплені у сфері відповідальності Міністерства освіти Китаю і в дійсності не були незалежними інституціями за своїм організаційно-правовим статусом. Їхнє фінансове забезпечення покладалось на центральний уряд та місцеві органи влади, а загальні принципи і регламенти діяльності визначалися владною вертикаллю країни. Безумовним позитивом було те, що ці агентства діяли як високопрофесійні інституції, відіграючи важливу роль у контролі якості університетської освіти, оцінці її стану, реалізації державної освітньої політики та виробленні важливих для держави рішень задля ефективного функціонування вищої школи.

З прийняттям Закону про вищу освіту у 1998 році китайські університети набули статусу автономних із власною структурою загального управління, яка типово складається із таких інституціональних рівнів:

  • університетська рада, до сфери компетенції якої відносяться питання стратегічного управління ВНЗ, адміністрування та міжнародних зв’язків;
  • комітет з академічних справ та ступенів – займається академічними питаннями, які регулюють кваліфікацію викладачів і присудження  ступенів;
  • професійна спілка професорсько-викладацького складу – займається питаннями добробуту і соціального забезпечення викладачів.

Китайські університети у своїй структурі управління мають постійно діючий комітет, який представляє Комуністичну партію Китаю, до сфери компетенцій якого належить призначення деканів та управлінців високого університетського рангу. Натомість, президент університету призначається профільним Міністерством освіти.

З набуттям широкої автономії китайські університети отримали можливість суттєво диверсифікувати джерела надходження грошових коштів. Попередньо, до 1998 року, фінансування ВНЗ повністю забезпечувалося державою. З 2000-х років активно відбувається інвестування приватного капіталу в університетську сферу, все більше залучається коштів випускників, ресурсів у вигляді оплати за навчання, дослідницьких грантів тощо. На сьогодні у багатьох університетських закладах певна частка фінансування забезпечується з боку місцевих органів влади.

У китайських університетах у результаті реформ було вироблено відносно жорстку систему критеріїв та показників для оцінки персоналу та його просування по службі. Даний процес передбачає оцінювання роботи молодшого викладацького складу до моменту отримання ним рівня доцента/професора, за активної участі та допомоги існуючих колег-професорів. Загалом, політика у сфері рекрутингу професорського-викладацького корпусу вирішується на рівні вищого керівництва університетського закладу.

В цілому, можна підсумувати, що вища освіта в Китаї в результаті свого реформування позбулась ознак жорсткої контрольованості з боку уряду і нині представляє собою деякий проміжний зразок патерналістської моделі, коли держава є своєрідним супервайзором (наглядачем). У цій системі університети володіють достатнім рівнем автономії в академічній, фінансовій, управлінській сфері. Подібного роду модель інституціональної автономії експерти часто називають напівнезалежністю ВНЗ – коли вищій освіті загалом притаманний значний рівень децентралізації, її відтворення відбувається на ринкових засадах, однак доволі вагомими залишаються повноваження центрального уряду і місцевих органів влади щодо загального нагляду і забезпечення належної якості освіти.

 

Переклад і підготовка матеріалуВолодимир Сацик

Оригінал публікації: Governance reforms in higher education: A study of institutional autonomy in Asian countries / Edited by N.V. Varghese and Michaela Martin

Share